Розділ 2

Еллі

Я втиснулась у сидіння, намагаючись не дивитися на витончений профіль попутника. Вітер куйовдив моє волосся, перетворюючи його на руде вороняче гніздо, поки ми мчали по шосе.

Мій новоспечений «кредитор» вів машину однією рукою, друга розслаблено лежала на дверцятах. Він навіть не дивився на мене, та я шкірою відчувала, що він чудово знає, як я зараз свердлю поглядом його ідеальні довгі пальці, що лежали на кермі.

Я нарешті опустила очі на шорти й, побачивши там пляму, що красувалася і на стегні, і в центрі, і взагалі, напевно, всюди, вирішила все ж таки дістати серветки і хоч якось відчистити одяг.

– Знаєш, – спокійний та низький голос Грема перекрив шум вітру, – зазвичай нормальні дівчата, сідаючи до мене в машину, намагаються почати зі мною розмову. А ти вже п’ять хвилин відтираєш синю пляму, яка точно не відітреться. Це інтригує.

Я завмерла із піднятою над шортами серветкою і спалахнула.

– Отже, я не така вже й звичайна, – буркнула я, відвертаючись до вікна. – І взагалі, нормальні люди інших за борг не везуть бозна куди.

– Нормальні люди не кидаються з валізою і «Блакитною малиною» на автомобілі, – відбив він, з лінивою усмішкою в голосі. – Тож що там із ящіркою?

Я кліпнула, збита з пантелику:

– Що?

– Ти сказала, що спізнилася на автобус через ящірку, – він трохи повернув голову. На його губах грала нахабна усмішка, від якої в мене всередині чомусь тьохнуло. – Це якась рідкісна аризонська порода, через яку варто було лишитися ночувати на парковці?

– Вона була рогата. На неї красиво падало світло, просто на лусочки. Це був дуже незвичайний кадр.

Він тихо, щиро розсміявся низьким, глибоким звуком. Йому було весело. Він насолоджувався...

– Отже, я їду в одній машині з невизнаним генієм «Нешнл Ґеографік», – підсумував він, кинувши на мене швидкий погляд. Крижані очі були переповнені чортиками. – І як звати нашого фотографа?

– Еллі, – неохоче відповіла я і тут же закусила губу. 

Треба було збрехати! Сказати, що я Ізабелла чи Есмеральда.

– Еллі, – повільно повторив він, смакуючи моє ім’я. – Еллі, заради всього святого, перестань терти шорти. Ти скоро протреш дірку до шкіри.

Я відкинулася на спинку, зітхнувши.

– Ти ж розумієш, що ти зовсім нічого про мене не знаєш? – пробурчала я. – Тобі може зовсім не сподобатися мій рівень навичок. Бо я дуже… загалом, рано чи пізно я щось розіб’ю, спалю чи зламаю. Ти сам благатимеш, щоб я пішла.

Грем плавно перелаштувався, обганяючи неквапливий пікап, і я впіймала його погляд, коли він знову на мить повернувся до мене. В очах усе ще танцювали пустотливі бісенята.

– О, Еллі, – протягнув він із передчуттям. – Я дуже, дуже багатий. Я можу дозволити собі заміну розбитих ваз хоч кожен день, аби подивитися, з яким виразом обличчя ти будеш намагатися сховати уламки під килим.

Я різко розвернулася до вікна, надувши губи. Це не людина. Це знущання в чистому вигляді. Ні, наступні місяці мого життя абсолютно точно будуть справжнім пеклом. 

Може, від нього просто втекти? Просто на наступній зупинці?

– Куди ми їдемо?

– Це сюрприз.

– Мені варто переживати?

– Не знаю навіть, – він усміхнувся. – Скоро дізнаєшся, їхати недовго, хвилин тридцять.

Потім потягнувся до радіо й увімкнув пісню. Так гучно, що тварини за кілька миль в Аризоні, напевно, чули глибокі баси, що пульсували, наче шалені.

Через двадцять п’ять безкінечних хвилин пейзаж за вікном змінився із запиленої пустки на сюрреалістичний оазис. Ковані ворота безшумно роз’їхалися перед капотом кабріолета, пропускаючи нас на територію, де закони аризонської засухи, здавалося, більше не працювали. Ідеально підстрижені смарагдові газони, фонтани й величезний маєток, більше схожий на сучасний палац із мармуру.

– Ласкаво просимо в Ноуверленд, – ліниво кинув Грем, паркуючи машину біля парадного входу. – Місце, де час і здоровий глузд зупиняються.

Я сиділа, вчепившись у ремінь безпеки, і не могла змусити себе навіть кліпнути.

– Виходь і прихопи свій баул, – він заглушив мотор і легко перестрибнув через дверцята кабріолета, навіть не напружившись, щоб їх відчинити. – Ми тут на три дні. Сподіваюся, у цій валізі знайдеться достатньо одягу.

– Що ми тут будемо робити? – у мене пропав голос, поки я намагалася відстебнути ремінь.

– Не став зайвих питань, Еллі. Розберешся в процесі.

Він прихилився до дверцят, лишаючись стояти біля машини, схрестивши руки на грудях. Я тим часом вилізла з машини як нормальна людина й уже кректала, намагаючись виколупати свою непідйомну валізу. Мабуть, несамовитий гнів мене відпустив разом із силами, які були мені так потрібні саме зараз.

Поки я вовтузилася, з-за масивних дверей будівлі вийшла жінка й рушила до нас довгою кам’яною доріжкою. Ідеальна укладка, щільна сукня глибокого темно-синього кольору й постава королеви. 

Я якраз із глухим стукотом опустила валізу на плитку, коли вона підійшла впритул.

– Греме, – прошипіла вона, і в її голосі задзвенів метал. – Ти спізнився. Як завжди. Репетиція церемонії вже завершилася. Твій батько шаленіє від люті.

– Я задивився на кактуси, – незворушно озвався водій, засовуючи руки в кишені. – Знайомся, це Еллі.

Тільки зараз гострий погляд місіс «Майже королеви» сковзнув по мені. Я ж в цю мить якраз судомно поправляла шорти, що сповзали. Мати Грема зміряла мене приголомшеним поглядом: від скуйовдженого рудого гнізда на голові до величезної синьої плями від слашу та подряпаної валізи, за ручку якої я чіплялася.

Ідеальні брови жінки злетіли майже до лінії росту волосся. Вона схопила Грема за лікоть, грубо відтягла його на десять сантиметрів і по-злому зашипіла просто при мені:

– Ти знущаєшся з мене?! Навіщо ти притягнув когось із вокзалу? Це якийсь хворий жарт у день весілля твого брата?!