Розділ 1.3

Просто, бляха, чудово.

– Або збирай на ремонт, – мажор нарешті прибрав телефон, – або сідай у машину, руда.

Я майже загарчала. Та поки тільки подумки, про себе. Потім кинула безнадійний погляд на безлюдне шосе, де вже починали згущатися сутінки.

– Я не можу просто сісти в машину до незнайомця. А раптом ти маніяк?

– Повір, якби я ним був, то вибрав би когось симпатичнішого, – зітхнув він зі щирим роздратуванням. – Сонце сідає. Найближчий мотель за сорок миль. Уночі температура в пустелі падає до нуля, а в кущах прокидаються койоти. І змії. Наступний автобус буде, мабуть, тільки завтра ввечері. Тож… Три…

У мене справді не було вибору, та здаватися без бою я не збиралася.

– Гаразд! – гаркнула я, вихоплюючи з кишені мобільний.

Я демонстративно навела на нього камеру й нахабно клацнула. Спалах, який майже не було видно через призахідне сонце, мазнув по його ідеальному, виточеному обличчю.

Він навіть не здригнувся, не спробував вихопити смартфон чи затулити обличчя рукою, натомість лише розслаблено заклав руки в кишені штанів і знову трохи схилив голову набік, й у його крижаних очах затанцювали іскри відвертих веселощів.

– Кому відправила? – глузливо протягнув він.

– Своєму другу! – мстиво повідомила я, молячись, щоб інтернет упіймав хоча б одну смужку й повідомлення справді пішло. – І номери машини теж відправлю. І геолокацію. Якщо я перестану виходити на зв'язок, він тебе з-під землі дістане!

– О, чому відправила не мамі? – хмикнув мажор. – Два…

Мамі? Дідько.

– Не хочу, щоб батьки переживали.

– Чому ти тоді сама в пустелі з тридцятьма вісьмома баксами?

Я затнулася.

– І ти сказала, що в тебе немає даху над головою.

Бісить.

– Не твоя справа, – випалила я. – Як тебе звати? До кого я потрапляю в рабство?

– Грем. Грем Ворд.

Мої пальці вбили ім'я в пошуковик. Екран задумливо моргнув і раптом вивалив на мене десятки посилань, що рябіли заголовками «Forbes»  і «The Wall Street Journal».

«Грем Ворд. 24 роки. Спадкоємець девелоперської імперії Ward Enterprises. Статок оцінюється в…»

Я втупилася в цифри з такою кількістю нулів, що в мене запаморочилося в голові. Судомно ковтнула й підвела на нього приголомшений погляд.

– Ти… мільярдер? – просипіла я. 

– Так, – спокійно кивнув Грем. 

– Триста сімдесят тисяч для тебе це як для мене купити ще одну склянку з малиною! Ти навіть не помітиш цієї суми!

– Справа не в грошах, руда. Справа в принципі. Ти зламала – ти платиш.

Я дивилася на нього, звівши брови, а ніздрі, напевно, роздулися, як у лютої горили.

Він окинув моє обличчя поглядом, зітхнув, теж зводячи брови на переніссі. Потім відвернувся й поблажливо продовжив:

– Вважай це стажуванням. Екстремальним, і з наданням чудового житла. Місяць, може, два, поки мені не набридне або поки ми не вирішимо, що твій борг сплачений до останнього цента. Вибір за тобою. Один…

Я подивилася на подряпину з вм'ятиною, а тоді на цього нестерпного, зарозумілого мерзотника, який щойно став моїм особистим дияволом-кредитором.

– Та зрозуміла я! – гаркнула я, хапаючи за ручку свою пом'яту валізу.

Я із силою запхала її на заднє сидіння цього чудесного кабріолета, навіть не відчиняючи дверей.

Губи Ґрема склалися в усмішці навпаки, вочевидь, здивувавшись моїй неабиякій силі, яка з'являлася в мене завжди, коли я по-справжньому скаженіла.

Я проігнорувала його мовчазне схвалення і просто сама залізла в низьку й зовсім некомфортну машину.

– Ти сіла у свою синю калюжу, – глузливо сказав він, обходячи машину.

– От чорт! – вилаялася я, відчуваючи, як сідниці починає неприємно холодити.