Розділ 1.2

– Знаєш, руда… – протягнув він у лякаючій напівусмішці. – Я їхав через цю діру, і мені було до смерті нудно. Та ти щойно забезпечила мені вельми цікаві кілька місяців.

– Що? У якому сенсі?

– Тридцять вісім баксів, – пробираючим до мурашок шепотом констатував він і обвів мене при цьому поглядом, яким дивляться на товар на вітрині. 

На мені були джинсові широкі шорти до колін, топ і зверху картата сорочка розміру оверсайз.

– Тобі доведеться відпрацьовувати борг.

Я задихнулася від обурення, інстинктивно прикриваючи груди склянкою:

– Що?! Та я краще у в'язницю сяду! Хворий збоченець!

– Не тіш себе ілюзіями, – він скривився, стираючи мою пиху одним поглядом. – Спати з тобою в мої плани не входить. Ти будеш на мене працювати. Жити в моєму домі. Виконувати мої вимоги. Прибирати, подавати каву, бути тінню на побігеньках, поки не відпрацюєш ремонт до останнього цента.

– А якщо я пошлю тебе до біса? – із викликом задерла я підборіддя.

Він плавно зробив до мене крок. Так близько, що я вловила запах його парфумів, і морозної м'яти. Чоловік нахилився до самого мого обличчя, обпікаючи щоку диханням:

– Тоді я просто зараз телефоную шерифу, і свої грандіозні плани ти будеш робити крізь ґрати окружної в'язниці.

Він відсторонився, клацнув брелком, знімаючи блокування з машини, відчинив дверцята переднього сидіння і жестом запропонував мені сісти на те місце, куди потрапив сироп.

– Зачекай! – у паніці вигукнула я. – А як же поліція? Викличемо копів?

Він зупинився й повільно озирнувся на мене.

– Хочеш копів?

Його спокій мені одразу не сподобався.

– Ну… так. У тебе ж машина... Хіба такі речі не треба якось офіційно оформлювати? Для страховки?

– Не обов’язково. Але якщо хочеш, можемо.

Він дістав телефон із кишені. Я насторожено простежила за його рукою.

– І що тоді?

– Приїде шериф. Зафіксує пошкодження. Запише твої дані. З’ясує, як саме ця валіза опинилася у дверях моєї машини, а літр синьої гидоти – в салоні.

– Я випадково!

– Це ти поясниш йому, – палець водія завис над екраном. – Потім я передам усе страховій та своїм юристам. Вони оцінять ремонт і вирішать, скільки саме з тебе стягувати.

У мене пересохло в роті.

– Стягувати?..

– А ти думала, моя страхова подарує тобі ремонт?

– Але ж у тебе вона є!

– Є. Проте це не означає, що людина, яка завдала шкоди, автоматично перестає за неї відповідати.

Я глянула на смартфон у його руці. От же ж лайно. Міг би просто сказати: «не знаю, як це сталося», та й усе. Що за?...

– Тут є камери, – незворушно додав він, кивнувши вказівним пальцем на коробочку прямо навпроти мого обличчя. – І якщо ти зараз підеш, не залишивши жодних даних…

Я миттєво відпустила ручку валізи.

– Я нікуди не йду!

У його очах майнуло щось підозріло схоже на задоволення.

– Розумна дівчинка.

– Не називай мене так!

– Тоді сідай.

Він знову кивнув на пасажирське сидіння.

Я знову подивилася на телефон так, ніби в його руці лежала граната. Адвокати власника «Астон Мартіна» за триста сімдесят тисяч.