Розділ 1.1

Еллі

День починався не просто кепсько, а катастрофічно кепсько. Саме так частенько починалися мої дні.

Усього півгодини тому я проґавила свій автобус. Єдиний міжміський автобус за добу. І чому? Бо побачила на розпеченому камені приголомшливу рогату ящірку. Поки я повзала на колінах по узбіччю, яке постійно провокувало куряву, намагаючись упіймати ідеальний макрокадр, автобус просто пирхнув вихлопною трубою і зник за обрієм.

Так я лишилася сама з непідйомною валізою посеред занюханого супермаркету десь на трасі між Ніде й Нічим, штат Аризона. Від відчаю та спеки я купила цей клятий крижаний напій, вийшла на парковку й на секунду відпустила ручку валізи… Асфальт виявився під нахилом.

Я навіть пискнути не встигла, як мій п'ятнадцятикілограмовий монстр на колесах набрав швидкість і з глухим, що крижанив душу, хрустом вліпився в бік єдиної дорогої машини на цій стоянці. Новенький кабріолет «Астон Мартін», з відкинутим верхом.

Від жаху я кинулася за валізою, спіткнулася об кинутий якимось ідіотом камінь і… по-кіношному, з розмаху, відправила майже літр липкої рідини неонового кольору просто у відкритий салон.

– Триста сімдесят тисяч доларів.

Абсолютно байдужий голос, пролунав над моєю головою.

Я ду-у-уже повільно підвела погляд від величезної синьо-малинової калюжі, яка просто зараз вбиралася в шкіру автомобільного сидіння наче інопланетна кров.

– Е-е-е… – тільки й змогла видати я, судомно притискаючи до грудей порожню пластикову склянку з-під найбільшого у світі слаша «Блакитна малина».

Я нервово ковтнула й змусила себе подивитися на власника машини. Вище. Ще вище.

Господи, він був непристойно, пригнічуюче високим. І до нестями вродливим. Сухий аризонський вітер ліниво перебирав його густе темно-русяве волосся. Незнайомець одним плавним рухом, якимось надто витонченим для чоловіка, зняв свої величезні дорогі окуляри.

І я побачила його очі… Пронизливо-блакитні. Холодні, як арктичний лід, якому зовсім не місце в цій розпеченій пустелі. Він дивився на мене згори вниз, і в його ідеальних рисах обличчя не було ні краплі співчуття чи навіть злості. Тільки нудьга. Смертельна, усепоглинаюча нудьга багатого хлопчика, перед яким щойно розгорнувся цирк, якого він надивився ще в далекому дитинстві.

Моє неслухняне руде пасмо прилипло до спітнілого лоба. Я здула його й спробувала зробити невинний вигляд, хоча відчувала, що мої світло-бурштинові очі (якраз під колір цього клятого надто пухнастого волосся) зараз розміром із чайні блюдця.

І моє тіло, яке й так було зростом коту по коліно, вгамувалося в землю ще трохи сильніше, усвідомлюючи всю свою провину перед ним…

– Я… я все приберу! – пискнула я, повертаючись у реальність. Судомно поплескала по кишенях запилених шортів у пошуках серветок. – У мене є вологі серветки! А вм'ятина на дверях… ну, знаєте, зараз такі технології, її можна просто вантузом витягнути. Я бачила в «ТікТоці»…

Мажор навіть не кліпнув, лише повільно засунув руки в кишені світлих штанів, що сиділи бездоганно, у які була заправлена темна сорочка, і трохи схилив голову набік.

– Вантузом. Ексклюзивний «Астон Мартін» ручного складання, – смакуючи кожне слово, промовив незнайомець.

Він окинув мене довгим, препаруючим поглядом: від запилених кедів до скуйовдженої вогняної маківки.

– Як будемо платити? – спитав він голосом, від якого можна було отримати обмороження.

– Я не можу заплатити триста сімдесят тисяч! – у паніці випалила я, роблячи крок назад. – У мене на картці тридцять вісім баксів! Я безробітна, спізнилася на автобус, і в мене навіть немає даху над головою! 

Чоловік мовчав, його обличчя не мінялося зовсім, наче чув подібні промови мільйон разів.

– Чому ти пропустила автобус? – тільки спитав він.

– Бо плазун на камені виставив такі розкішні шипи, що гріх було не зробити знімок крупним планом.

У кутиках його очей зібралися дрібні зморшки, і на його обличчі нарешті з’явилася широка, непідробна усмішка. У його крижаних блакитних очах спалахнув… інтерес, і він тихо засміявся.