Розділ 1

Еллі

День починався не просто кепсько, а катастрофічно кепсько. Саме так частенько починалися мої дні.

Усього пів години тому я проґавила свій автобус. Єдиний міжміський автобус за добу. І чому? Бо побачила на розпеченому камені приголомшливу рогату ящірку. Поки я повзала на колінах по узбіччю, яке постійно провокувало куряву, намагаючись упіймати ідеальний макрокадр, автобус просто пирхнув вихлопною трубою і зник за обрієм.

Так я лишилася сама з непідйомною валізою поряд із занедбаним супермаркетом десь на трасі між Ніде й Нічим, штат Аризона. Від відчаю та спеки я купила цей клятий крижаний напій, вийшла на парковку й на секунду відпустила ручку валізи… Асфальт виявився під нахилом.

Я навіть пискнути не встигла, як мій п’ятнадцятикілограмовий монстр на колесах набрав швидкість і з глухим хрустом, що крижанив душу, вліпився в бік єдиної дорогої машини на цій стоянці. Новенький кабріолет «Астон Мартін», з відкинутим верхом.

Від жаху я кинулася за валізою, спіткнулася об кинутий якимось ідіотом камінь і… по-кіношному, з розмаху, відправила майже літр липкої рідини неонового кольору просто у відкритий салон.

– Триста сімдесят тисяч доларів.

Абсолютно байдужий голос пролунав над моєю головою.

Я ду-у-уже повільно підвела погляд від величезної синьо-малинової калюжі, яка просто зараз вбиралася в шкіру автомобільного сидіння, наче інопланетна кров.

– Е-е-е… – тільки й змогла видати я, судомно притискаючи до грудей порожню пластикову склянку з-під найбільшого у світі слаша «Блакитна малина».

Я нервово ковтнула й змусила себе подивитися на власника машини. Вище. Ще вище.

Господи, він був непристойно, пригнічуюче високим. І до нестями вродливим. Сухий аризонський вітер ліниво перебирав його густе темно-русяве волосся. Незнайомець одним плавним рухом, якимось надто витонченим для чоловіка, зняв свої величезні дорогі окуляри.

І я побачила його очі… Пронизливо-блакитні. Холодні, як арктичний лід, якому зовсім не місце в цій розпеченій пустелі. Він дивився на мене згори вниз, і в його ідеальних рисах обличчя не було ні краплі співчуття чи навіть злості. Тільки нудьга. Смертельна, усепоглинаюча нудьга багатого хлопчика, перед яким щойно розгорнувся цирк, якого він надивився ще в далекому дитинстві.

Моє неслухняне руде пасмо прилипло до спітнілого лоба. Я здула його й спробувала зробити невинний вигляд, хоча відчувала, що мої світло-бурштинові очі (якраз під колір цього клятого надто пухнастого волосся) зараз розміром із чайні блюдця.

І моє тіло, яке й так було зростом коту по коліно, вжалось в землю ще трохи сильніше, усвідомлюючи всю свою провину перед ним…

– Я… я все приберу! – пискнула я, повертаючись у реальність. Судомно поплескала по кишенях запилених шортів у пошуках серветок. – У мене є вологі серветки! А вм’ятина на дверях… ну, знаєте, зараз такі технології, її можна просто вантузом витягнути. Я бачила в «ТікТоці»…

Мажор навіть не кліпнув, лише повільно засунув руки в кишені світлих штанів, що сиділи бездоганно, у які була заправлена темна сорочка, і трохи схилив голову набік.

– Вантузом. Ексклюзивний «Астон Мартін» ручної збірки, – смакуючи кожне слово, промовив незнайомець.

Він окинув мене довгим, препаруючим поглядом: від запилених кедів до скуйовдженої вогняної маківки.

– Як будемо платити? – спитав він голосом, від якого можна було отримати обмороження.

– Я не можу заплатити триста сімдесят тисяч! – у паніці випалила я, роблячи крок назад. – У мене на картці тридцять вісім баксів! Я безробітна, спізнилася на автобус, і в мене навіть немає даху над головою! 

Чоловік мовчав, його обличчя не мінялося зовсім, наче чув подібні промови мільйон разів.

– Чому ти пропустила автобус? – тільки спитав він.

– Бо плазун на камені виставив такі розкішні шипи, що гріх було не зробити знімок крупним планом.

У кутиках його очей зібралися дрібні зморшки, і на його обличчі нарешті з’явилася широка, непідробна усмішка. У його крижаних блакитних очах спалахнув… інтерес, і він тихо засміявся.

– Знаєш, руда… – протягнув він із лякаючою напівусмішкою. – Я їхав через цю діру, і мені було до смерті нудно. Та ти щойно забезпечила мені вельми цікаві кілька місяців.

– Що? У якому сенсі?

– Тридцять вісім баксів, – пробираючим до мурашок шепотом констатував він і обвів мене при цьому поглядом, яким дивляться на товар на вітрині. 

На мені були широкі джинсові шорти до колін, топ і зверху картата сорочка розміру оверсайз.

– Тобі доведеться відпрацьовувати борг.

Я задихнулася від обурення, інстинктивно прикриваючи груди склянкою.

– Що?! Та я краще у в’язницю сяду! Хворий збоченець!

– Не тіш себе ілюзіями, – він скривився, стираючи мою пиху одним поглядом. – Спати з тобою в мої плани не входить. Ти будеш на мене працювати. Жити в моєму домі. Виконувати мої вимоги. Прибирати, подавати каву, бути тінню на побігеньках, поки не відпрацюєш ремонт до останнього цента.

– А якщо я пошлю тебе до біса? – із викликом задерла я підборіддя.

Він плавно зробив до мене крок. Так близько, що я вловила запах його парфумів і морозної м’яти. Чоловік нахилився до самого мого обличчя, обпікаючи щоку диханням.

– Тоді я просто зараз телефоную шерифу, і свої грандіозні плани ти будеш реалізовувати крізь ґрати окружної в’язниці.

Він відсторонився, клацнув брелоком, знімаючи блокування з машини, відчинив дверцята переднього сидіння і жестом запропонував мені сісти на те місце, куди потрапив сироп.

– Зачекай! – у паніці вигукнула я. – А як же поліція? Викличемо копів?

Він зупинився й повільно озирнувся на мене.

– Хочеш копів?

Його спокій мені одразу не сподобався.

– Ну… так. У тебе ж машина... Хіба такі речі не треба якось офіційно оформлювати? Для страховки?

– Не обов’язково. Але якщо хочеш, можемо.