Пролог

Еллі

Справа була в тому, що я щось відчувала спиною. Щось тверде й  палко-гаряче.

Я, намагаючись не дихати, повільно розплющила очі й опустила погляд. Навскіс мого живота лежала важка чоловіча рука. Моя власна голова, як виявилося, дуже зручно влаштувалася на чужих грудях, розсипавши по них моє дурнувате руде волосся, а ніс вперся кудись у район ключиці Грема Ворда. Мільярдера, спадкоємця Вордів – тих самих, які по всьому Нью-Йорку мають свої хмарочоси.

Мій мозок заволав сиреною. Я мала би відштовхнути його тієї ж секунди, відштовхнути чоловіка, якому була винна триста сімдесят тисяч доларів і який міг розчавити моє життя одним телефонним дзвінком до своїх юристів. Але замість цього я на якусь жалюгідну, ганебну мить завмерла.

Грем був таким...теплим. Від його шкіри ледь вловимо пахло чимось терпким, а його пальці... вони не просто лежали на мені, вони ніби притискали до себе. Наче спеціально.

Я різко кліпнула, вириваючись із цього марення, і, раптово повною мірою усвідомивши всю свою беззахисність перед ним, панічно смикнулася. Грем розтиснув руки. Я відскочила на самий край ліжка, схопила край ковдри і натягнула її аж до підборіддя. Серце калатало десь у горлі.

Я, мабуть, виглядала як спіймана на гарячому злодійка.

– Ти… ти це все спеціально? – прошепотіла я. Від сорому та внутрішньої напруги мій голос зірвався. – Ти спеціально мене обіймав, щоб… щоб…

– Щоб що, Еллі? – Грем ліниво повернув голову.

Він дивився на мене з таким знудженим, байдужим виглядом, ніби я була якоюсь дрібною, не надто цікавою комахою. Цей погляд знову нагадав мені про прірву між нами.

– Ти справді думаєш, що мені більше нічого робити, окрім як вигадувати плани з обіймами «вокзальних волоцюг»? – протягнув він.

«Вокзальних волоцюг», – ці слова вдарили під дих. Вони жорстоко зірвали пластир із моєї головної проблеми: я справді була ніким у його світі, і моя доля цілком залежала від його настрою.

Увесь мій сором випарувався, поступившись місцем чистій люті – моєму єдиному способу захиститися від страху перед ним. Я наїжачилася, стиснула зуби й гордо витягнула підборіддя, міцніше стискаючи ковдру.

– Я не вокзальна волоцюга! – гаркнула я на всю кімнату, хоча кричати на власного кредитора було відвертим самогубством. – Якщо в мене 38 баксів і ти знайшов мене на заправці з валізою, це ще не означає абсолютно ні-чо-го! Ясно тобі?!

– Серйозно? – він ліниво підвівся і сів на ліжку. – Нічого не означає?

Я відкрила рота, щоб видати якусь уїдливу відповідь. Потім закрила. Потім знову відкрила, поспіхом підбираючи слова, але мій словниковий запас раптом зник.

Тому що він сів. Без сорочки.

Навіть зі своїм мінусовим зором я чудово бачила рельєф його плечей та пресу. Мій погляд ковзнув по його торсу, і в животі щось стиснулося. Я подумки вилаяла себе останніми словами й різко смикнула погляд угору, змушуючи себе дивитися виключно в його холодні очі.

– Ти... ти просто... – я роздратовано махнула рукою, так і не придумавши, як його обізвати. – Чому ти взагалі такий? Чому ти такий... безсовісний?

Грем спокійно підвівся з ліжка.

– Я такий, тому що я можу собі це дозволити.

Ворд підійшов до якоїсь валізи на підлозі та почав порпатися в ній, шукаючи сорочку.

– І тому, що мені подобається бути таким.

Я завмерла, усвідомивши тільки зараз, що в кімнаті з'явилася чужа річ.

– А... звідки ця валіза? – я кліпнула двічі. Її ж вчора не було.

– Десь між третьою і четвертою твоєю спробою звалитися з ліжка мені спала на думку ідея написати дворецькому й попросити його принести мої речі. Потім я обійняв тебе, не давши тобі вчетверте бахнутися на підлогу, і вирішив залишити як є. Дворецький зайшов і, побачивши нас в обіймах, трохи почервонів, але...

Мої очі округлилися від жаху. Дворецький бачив, як я сплю на ньому?! Боже, який сором.

– Ах ти ж! Використав моє сонне тіло у своїх особистих інтересах?! – обурено вигукнула я.

Грем обернувся до мене, незворушно притримуючи сорочку в руках.

– «Дякую, що не дав мені впасти». Нема за що, Еллі.

Я сиділа на краю ліжка, згорнута в клубочок, і мовчала. Уся моя злість раптом кудись зникла, залишивши по собі якесь незрозуміле тривожне тепло. Він не знущався. Ця страшна, безжальна людина, якої я потайки побоювалася, справді ловила мене всю ніч, щоб я не забилася об підлогу. Від цієї думки в грудях затріпотіло дурне відчуття, з яким я не знала, що робити.

– Слухай, – він зробив крок до мене, ставши абсолютно серйозним. – Сьогодні буде важкий день. Репетиція весілля закінчилася, але нас чекає основна церемонія. Твоє завдання тут одне – зробити все, що в твоїх силах, щоб до мене не підходили жінки батькових партнерів.

Я витріщилася на нього. Захищати його від... жінок?

– Такий великий, а розрулити ситуацію з жінками не може, – я з викликом зиркнула на нього. – Ви подивіться на нього.

– Не зрозумів? – Грем загрозливо підняв брову. Цей суворий жест знову нагадав мені про те, з ким я говорю, але відступати було пізно.

– Та от і я не зрозуміла, як ти дожив до своїх років, – пробурмотіла я собі на лихо.

Він зробив кілька повільних кроків до ліжка, на якому я сиділа, задерши голову вгору й спостерігаючи за його наближенням.

– Я чудово вмію відшивати, руда, – тихо вимовив він, схилившись до мого обличчя і змушуючи дихання завмерти. – Але ти винна мені триста сімдесят тисяч за понівечений «Астон Мартін». І мені набагато цікавіше спостерігати, як ти відпрацьовуватимеш цей борг, граючи роль моєї супутниці. Якщо провалишся, або ж надумаєш втекти...

Я ковтнула.

А раптом у його довбешку влізе скажена думка й він надумає забрати борг зовсім іншим способом? Що чекало на мене, знав тільки його маразм і противний характер.