16

.Розділ 16. Висота та вибір

​Львів нарешті повністю затягнуло густим, теплим і неймовірно красивим серпанком пізнього травня. На затишній, зеленій вулиці Коновальця вже кілька днів поспіль збиралися невеликі натовпи містян: випадкові перехожі, туристи та місцеві мешканці просто зупинялися на тротуарах, підводячи голови вгору, щоб на власні очі побачити, як у променях вечірнього сонця благородно й велично виблискує повністю відновлений, очищений від бруду та нашарувань фасад вілли «Юлієтка». Проте всередині самої будівлі все ще панувала та особлива, майже сакральна тиша, яка зазвичай буває лише за крок до грандіозного, довгоочікуваного відкриття, коли останні штрихи вже зроблені, а перші гості ще не переступили поріг.

​Злата стояла на самій верхівці хитких металевих конструкцій, високо під стелею, практично на рівні четвертого поверху. У її тонких, до крові натруджених руках був останній, найважливіший сегмент центрального вітража — те саме символічне «серце» з унікального рубінового скла, виконане у формі розкішного грона лохини. Данило кілька годин поспіль наполегливо, майже благально просив, щоб цю небезпечну висотну роботу виконали досвідчені професійні монтажники зі страховкою, але Злата була непохитною, мов граніт. Вона чітко знала: це був її особистий вузол у цій заплутаній історії. Її власна, фінальна архітектурна крапка.

​— Злато, благаю тебе, будь максимально обережною! На вулиці різко посилюється вітер, конструкції хитає! — гучно крикнув Данило знизу, і його стривожений голос гучною луною відбився від стін порожнього, величного атріуму.

​Вона впевнено кивнула йому у відповідь, намагаючись зафіксувати важке скло в пазах, але раптом увесь світ навколо неї дивно й різко хитнувся вбік. Колосальна, накопичена місяцями втома, хронічні безсонні нічні години в горах, нервова напруга та їдкий запах свіжої фарби й лаку зіграли з її організмом підлий, злий жарт. В очах миттєво потемніло, а голова закрутилася так, наче вона опинилася в центрі шторму. Злата не втримала рівновагу й небезпечно хитнулася назад, випадково випускаючи крихкий вітраж із рук.

​Данило, чия миттєва реакція та самоконтроль були до автоматизму відточені роками роботи, зреагував без жодної секунди зволікання. Він не став витрачати дорогоцінний час на панічні крики. Чоловік буквально кинувся вгору по металевій драбині риштувань, перескакуючи через дві-три сходинки, ігноруючи будь-яку небезпеку для власного життя.

​Злата в останній момент інстинктивно вхопилася обома руками за холодну металеву трубу каркаса, важко й переривчасто дихаючи. Важкий скляний сегмент, на щастя, випадково зачепився за міцний страхувальний трос і тепер з тихим дзвоном небезпечно гойдався над глибокою прірвою холу. Данило опинився поруч із нею вже за секунду. Він залізно, неймовірно міцно обхопив її за талію, надійно притискаючи кволе тіло дівчини до своїх грудей.

​— Тримаю... Чуєш, Злато? Я міцно тримаю тебе, ти в безпеці, — важко дихаючи, гаряче прошепотів він їй прямо у волосся, відчуваючи, як вона дрібно тремтить у його руках.

​— Камінь... вітраж... він зараз розіб'ється... — ледь чутно проковтнула сухе повітря Злата, намагаючись подивитися вниз.

​— До біса цей вітраж, Вербицька! Нехай розбивається, якщо треба! Ти — мій єдиний, найголовніший проект у цьому житті, розумієш? — відрізав Данило, і в його голосі було стільки щирої, неподробної сили, що Злата нарешті розслабилася.

​Він неймовірно дбайливо, контролюючи кожен рух, допоміг їй обережно спуститися на безпечний ярус, а потім, піднявшись трохи вище, самотужки підтягнув страхувальний трос, перехопив і надійно зафіксував важке рубінове скло в металевій рамі. Коли останній кріпильний гвинт із тихим клацанням став на своє законне місце, яскраве травневе сонце, наче за сценарієм, пройшло крізь вітраж. Уся величезна зала вілли в ту ж мить заповнилася дивовижним, теплим, чарівним синьо-червоним світлом. Вони стояли вдвох на великій висоті, тримаючись за руки й дивлячись через прозоре скло на панораму Львова, і вперше за весь цей час чітко відчували: тепер вони нарешті вищі за всі людські проблеми, плітки та судові позови.

​Але Маркіян, навіть перебуваючи під вартою в суворих стінах слідчого ізолятора, до останнього не збирався так просто визнавати свою поразку. Він чудово розумів, що юридично та фінансово програв цю війну вщент, але його хвороблива, чорна жадоба особистої помсти виявилася набагато сильнішою за будь-який здоровий глузд чи інстинкт самозбереження. Через свого корумпованого адвоката під час чергового побачення він передав своїм останнім поплічникам на волі короткий, жорстокий наказ: «Якщо я не матиму цієї вілли та цієї землі, її не матиме ніхто. Знищіть тих, хто стоїть у мене на дорозі».

​Коли Злата пізно ввечері втомлено вийшла за ворота вілли, щоб швидко збігати до сусіднього магазинчика й купити трохи свіжої лохини для їхньої першої спільної вечері в стінах відновленого будинку, біля самого тротуару з гучним вереском гальм різко загальмував той самий знайомий чорний седан із затонованими вікнами. Цього разу бандити не збиралися вести жодних інтелігентних розмов чи висувати ультиматуми. Двоє кремезних чоловіків у чорних масках блискавично вискочили з салону машини, грубо схопили дівчину за руки й спробували силою затягнути її на заднє сидіння.

​— Пустіть мене! Не смійте! — Злата щосили пручалася, їй навіть вдалося боляче вдарити одного з нападників гострим каблуком черевика по гомілці, але фізичні сили були занадто нерівними. Вона вже майже втратила надію, як раптом ситуація кардинально змінилася.

​У цей самий момент із-за ближнього року вулиці Коновальця на шаленій швидкості буквально вилетів автомобіль. Це був Богдан. Він не просто вчасно приїхав на допомогу — він, оцінивши обстановку за долі секунди, рішуче спрямував своє старе, перевірене авто прямо в бік нападників, з гучним гуркотом металу протаранивши крило чорного седана й повністю перекривши йому єдиний шлях для швидкої втечі.

​— Я ж вам ще минулого разу чітко казав, недоумки: у нашому Львові так поводитися з дівчатами категорично не прийнято! — люто гаркнув Богдан, вискакуючи з салону з важким залізним будівельним монтуванням у руках.