15

Розділ 15. Смак солодких вершин

​Львівська реставрація такої складності вимагала безкомпромісної автентичності, якої за жодні гроші не знайдеш на сучасних будівельних складах чи в каталогах закордонних постачальників. Вілла «Юлієтка» неодмінно мала отримати свій первісний вигляд, а для завершення оздоблення великого головного каміна та масивних підвіконь у вітражній залі Златі був потрібен сірий камінь. Це був рідкісний карпатський пісковик із неповторним димчасто-сірим відтінком, який колись, наприкінці XIX століття, видобували лише в одному місці, розташованому високо в горах.

​— Яворський, ти справді впевнений, що твоя міська машина зможе проїхати там, де закінчується розбитий асфальт і починається сувора совість місцевих лісників? — Злата з легкою іронією поправила ремені свого важкого рюкзака, спритно застрибуючи на високе пасажирське сидіння позашляховика.

​— Вербицька, після того, як ми разом пройшли через судові засідання, загрозу СІЗО та справжню нічну пожежу, круті карпатські серпантини здаються мені невинним дитячим атракціоном у Стрийському парку, — Данило весело підмігнув їй, кидаючи на заднє сидіння плетений кошик для продуктів. — І так, не переживай, я взяв усі необхідні запаси. Ми готові до будь-яких несподіванок.

​Коли їхній автомобіль нарешті дістався самого підніжжя далекої гори, яскраве весняне сонце вже почало повільно ховатися за гострі верхівки столітніх смерек, залишаючи на небі довгі золотаві смуги. На великому затишному узліссі, де вони вирішили зупинитися, щоб перепочити перед фінальним пішим підйомом, розстелялися цілі безкраї килими дикої лохини.

​Вони йшли вгору крутою лісовою стежкою вже понад дві години. Гірське повітря з кожним метром підйому ставало дедалі густішим, чистішим, воно пахло свіжою хвойною смолою, мохом та вологою, прогрітою за день землею. Навколо панувала заспокійлива тиша, яку порушував лише хрускіт гілок під їхніми черевиками та далекий спів птахів.

​— Дивись, Даниле, — Злата раптово зупинилася біля великого розлогого куща, який був буквально всипаний щільними гронами великих сизих ягід. — Це вона. Справжня лісова лохина.

​Вона обережно зірвала цілу жменю прохолодних ягід і з ніжною посмішкою протягнула Данилу. Він узяв кілька штук, присмакуючись. Це був той самий незабутній смак — спочатку тонка, ледь терпка прохолодна шкірка, а потім справжній вибух солодкої, соковитої м’якоті з ледь помітною, благородною кислинкою. Цей дикий смак миттєво повернув їх у спогадах до тієї самої дивовижної ночі в Кемері, коли вони вперше, закинувши подалі професійні маски, чітко відчули: між ними народжується щось набагато більше, глибше й важливіше, ніж просто жорстока конкуренція двох амбітних архітекторів за право престижної забудови у Львові.

​— Пам’ятаєш, як ти тоді в готелі з таким серйозним виглядом намагався мені довести, що дорогий залізобетон і сучасні скляні хмарочоси набагато кращі за ці дикі ягоди й первісну природу? — щиро засміялася Злата. Її губи вже встигли замазатися насиченим синьо-фіолетовим соком, що робило її вигляд неймовірно милим і домашнім.

​— Я був круглим ідіотом, визнаю, — абсолютно серйозно відповів Данило. Він обережно перехопив її тонку руку, акуратно злизуючи солодкий сік із її пальців і не зводячи з неї закоханого погляду. — Найдорожчий бетон у світі не має жодного смаку. Він мертвий. А наше життя завдяки тобі тепер має свій неповторний, справжній смак.

​Проте гори не прощають неуважності. Коли вони нарешті дісталися до території видобутку каменю, то з почуттям легкої тривоги зрозуміли, що трохи запізнилися. Небо над їхніми головами моментально затягнуло важкими, майже чорними грозовими хмарами, і за лічені хвилини на Карпати обрушилася шалена, стінова злива. Грунтова стежка назад миттєво перетворилася на бурхливий потік рідкого бруду та дрібного каміння. На їхніх очах невеликий, але помітний зсув розмоклого ґрунту з гуркотом перекрив єдину безпечну дорогу вниз, до залишеної машини.

​— Шлях відрізано, — Данило оцінив ситуацію оком досвідченого будівельника. — Нам за жодних обставин не можна зараз спускатися. Доведеться перечекати негоду й заночувати в колибі лісників.

​Він упевнено вказав рукою на маленьку, міцно збиту дерев’яну хатину, що самотньо стояла трохи вище на схилі під захистом скелі. Всередині колиби було сухо, затишно, але досить тісно; приміщення пахло сушеними білими грибами, лісовими травами та старою, надійною деревиною. Вони швидко розпалили сухі дрова в невеликій печі. Червоні тіні від яскравого полум'я почали химерно танцювати на бревенчатих стінах, нагадуючи складні графічні ескізи якихось майбутніх грандіозних споруд.

​— Знаєш, Даниле, — тихо прошепотіла Злата, підтягнувши коліна до грудей і заворожено дивлячись на гру вогню в печі. — Десь глибоко в душі я дуже боялася... Боялася, що ми ось так з великими труднощами відбудуємо «Юлієтку», реалізуємо проект, і на цьому все між нами раптово закінчиться. Що ця стара будівля — єдиний міцний каркас, який нас взагалі тримає разом.

​— Будівля — це лише зовнішній каркас, люба, — Данило підсів ближче, ніжно обіймаючи її за прохолодні плечі й притискаючи до себе. — А ми самі, наші почуття — це і є її справжнє, живе наповнення. Подумай: я втратив свою величезну компанію, багатомільйонні рахунки, колишній вплив, дуту репутацію успішного керівника «Стоуна». У мене зараз залишилася віра в цей рідкісний камінь, який ми обов’язково знайдемо й заберемо завтра,коли прибудуть працівники, і ти. І знаєш що? Це, мабуть, перший раз у моєму житті, коли я абсолютно чітко відчуваю, що мій внутрішній фундамент не дає жодної тріщини. Він монолітний.

​Ця несподівана ніч у відрізаній від світу гірській колибі стала їхнім справжнім, як кажуть архітектори, «плаваючим вузлом» — тим самим унікальним моментом, коли два колись неймовірно гонористих, егоїстичних професіонали нарешті повністю перестали мірятися своїми амбіціями, кар'єрними здобутками чи планами, а просто стали двома щирими людьми, які знайшли свій справжній дім одне в одному.