12

Розділ 12. Попіл та нулі

​Данило вийшов із воріт СІЗО під домашній арешт. Жодних дорогих лімузинів чи спалахів преси — лише Богдан на старому побитому седані. Яворський виглядав виснаженим, його колись ідеально підстрижена щетина перетворилася на неохайну бороду, а погляд став ще жорсткішим.

​— Даня, я маю сказати це одразу, — Богдан вивернув кермо, виїжджаючи на бруківку. — Маркіян встиг вивести частину активів, а решта рахунків «Stone & Co» заморожена судом до завершення розслідування. Ти фактично банкрут. У тебе залишилася лише вілла, на яку накладено арешт як на речовий доказ.

​— Скільки у нас на руках? — голос Данила був сухим, наче тертя каменя об камінь.

​— Тільки те, що було на моїх особистих рахунках і що Злата змогла зібрати зі своїх гонорарів. Цього не вистачить навіть на місяць охорони об’єкта, не те що на завершення інтер’єрів.

​Данило закрив очі.

— Вези мене до неї.

​Коли вони під’їхали до студії Злати, вона вже чекала на ґанку. Побачивши Данила, вона не кинулася йому на шию. Вони просто стояли і дивилися одне на одного — двоє людей, які щойно пройшли через пекло, яке самі ж і збудували.

​— Ти виглядаєш жахливо, Яворський, — промовила вона, але в її очах була така ніжність, яку не міг приховати жоден професійний цинізм.

​— Це новий архітектурний стиль, Вербицька. Називається «кримінальний конструктивізм», — він ледь помітно посміхнувся.

​Вони сиділи в студії, обкладені рахунками та графіками виплат, коли телефон Богдана розірвався від дзвінка начальника зміни охорони вілли.

​— Пане Богдане, у нас прорив! Хтось кинув «коктейлі Молотова» через паркан у підвальне приміщення! Пожежна сигналізація спрацювала, але там повно будматеріалів!

​Злата відчула, як серце пропустило удар. Маркіян. Це міг бути тільки він. Якщо вілла згорить зараз, разом із нею згорять і докази його диверсії, і алібі Данила, і їхнє єдине спільне майбутнє.

​Вони примчали на Коновальця через десять хвилин. З підвальних вікон валив густий чорний дим. Охорона намагалася збити полум'я вогнегасниками, але вогонь уже вчепився у дерев’яні риштування.

​— Злато, не смій! — крикнув Данило, але вона вже схопила мокру куртку з багажника і кинулася до входу.

​— Там мої ескізи і зразки того самого хімічного нальоту! Якщо вони згорять — ти знову сядеш! — крикнула вона через плече.

​Данило не вагався ні секунди. Він кинувся за нею. Всередині все було затягнуто димом. Вогонь ревів у шахті ліфта, яку ще не встигли закрити. Злата наосліп пробиралася до технічного приміщення, де зберігалися проби ґрунту та цегли.

​— Знайшла! — її голос був ледь чутний через тріск полум'я.

​В цей момент частина стелі, пошкоджена вогнем, почала обвалюватися. Данило в останній момент відштовхнув Злату в нішу під капітальною стіною, закриваючи її своїм тілом. Удар був важким, але конструкція, яку вони вдвох розробляли — та сама «плаваюча опора» — витримала навантаження.

​Коли пожежники нарешті загасили полум’я, Злата і Данило сиділи на вологому бетоні, вимазані сажею, але живі. В руках вона міцно стискала герметичний кейс із доказами.

​Данило дивився на обвуглені стіни першого поверху.

— Це кінець, Злато. У нас немає грошей на відновлення навіть після пожежі. Банки не дадуть мені і гривні після такого скандалу.

​Злата витерла сажу з його щоки.

— Ти забуваєш одну річ, Яворський. Ти — Стоун. А я — Вербицька. Ми не потребуємо банків, коли у нас є місто.

​— Про що ти?

​— Люди бачили пожежу. Вони бачили, як ми виходили звідси. Львів любить трагічні історії з щасливим кінцем. Ми оголосимо народний збір. Ми відкриємо віллу такою, як вона є — з цими шрамами від вогню. Ми назвемо це «Архітектурою правди».

​Данило подивився на неї з подивом. Його логіка великого забудовника пасувала перед її творчим божевіллям.

— Ти хочеш, щоб люди добудували віллу за свої гроші?

​— Я хочу, щоб вони стали її частиною. Ми продамо кожну цеглину з іменами меценатів. Ми зробимо тут не бізнес-центр, а мистецький простір, де ти будеш директором, а я — куратором. Маркіян хотів знищити будівлю, а натомість зробив її легендою.

​Данило повільно підвівся, простягаючи їй руку.

— Знаєш, Вербицька... Схоже, мій бетон справді нічого не вартий без твого божевілля.

​Він пригорнув її до себе прямо посеред обгорілого лобі, і в цих обіймах було більше сили, ніж у всіх фінансових звітах світу. Тепер у них не було ні копійки, але вони вперше відчували, що фундамент під їхніми ногами став по-справжньому непорушним.