10

Розділ 10. За зачиненими дверима

​Злата прокинулася від безперервних сповіщень на телефоні. Новини розліталися швидше, ніж запах свіжої випічки на площі Ринок.

​«Кінець кам’яної імперії: Данило Яворський затриманий».

«Справа "Юлієтки": архітектурна афера десятиліття».

​На екрані мерехтіло відео, зняте випадковим перехожим: Данила, у тому самому вчорашньому пальті, але з кам’яним, абсолютно непроникним обличчям, виводять з офісу в наручниках. Поруч, на фоні синіх проблискових маячків, Маркіян роздавав інтерв'ю, патетично розповідаючи про те, як він «намагався зупинити божевілля партнера».

​Злата відчула, як нудота підкочується до горла. Вона ж сама вчора бажала йому всього найгіршого. Вона кричала, що він маніпулятор. Але бачити його зламаним під об'єктивами камер було нестерпно.

​— Злато, відчини! Я знаю, що ти не спиш! — Емілія гупала в двері студії так, ніби збиралася їх вибити.

​Злата відчинила. Подруга влетіла всередину, розкидаючи навколо себе ауру юридичного хаосу. В руках вона тримала товсту папку.

— Це кінець, Злато. Маркіян надав слідству документи, згідно з якими Данило нібито підробив підписи експертів про аварійність вілли. Він виставляє все так, ніби Яворський просто хотів зекономити на реставрації, зніс оригінал, а на його місці збудував «муляж», щоб замилити очі місту.

​— Але це ж неправда! — вигукнула Злата. — Він справді вірив, що рятує проект!

​— Закон не цікавлять «вірування», — Емілія кинула папку на стіл. — Закон цікавлять папери. А папери кажуть, що Данило знищив об'єкт культурної спадщини. Йому загрожує від п'яти до восьми років. Без права на заставу, бо Маркіян заявив, що Данило готував втечу за кордон.

​Злата опустилася на стілець, дивлячись на свої руки. Ті самі руки, які вчора відштовхнули його.

— Що я можу зробити?

​— Тобі прийде повістка. Ти — головний опонент. Твої попередні позови та заяви про «бетонного монстра» — це головний козир обвинувачення. Якщо ти зараз вийдеш і скажеш: «Так, він злочинець, він зніс мою віллу», — його посадять. Але... — Емілія нахилилася ближче. — Богдан передав мені флешку. Яворський встиг скинути йому внутрішні логи серверів перед обшуком. Маркіян сам пошкодив несучі конструкції вілли ще в грудні, щоб спровокувати обвал. Данило про це дізнався надто пізно. Він зніс її, бо вона реально могла впасти на сусідню школу під час шторму.

​— Чому він не сказав мені? Чому мовчав у суді? — голос Злати здригнувся.

​— Бо він хотів захистити ім’я фірми. І тому, що Маркіян шантажував його... тобою. Він погрожував зруйнувати твою кар’єру, виставивши тебе спільницею, якщо Данило не візьме провину на себе.

​Злата відчула, як світ навколо неї тріщить. Вся її ненависть, вся її гордість зараз здавалися дріб’язковими. Він не просто будував їй «іграшку». Він стояв під ударом, щоб вона могла продовжувати малювати свої «вітражі».

​СІЗО №19. Година побачення

​Тут пахло хлоркою і розпачем. Злата сиділа за склом, очікуючи, поки його приведуть. Коли двері відчинилися, вона ледь впізнала його. Без дорогого годинника, у сірій робі, Данило здавався меншим, але його погляд залишився таким же прямим.

​Він сів навпроти й повільно підняв слухавку.

— Ти не мала сюди приходити, Вербицька. Тут погана акустика для архітекторів.

​— Чому ти не сказав про Маркіяна? — вона притиснула долоню до холодного скла. — Чому дозволив мені думати, що ти просто жадібний забудовник?

​Данило ледь помітно посміхнувся.

— Твоя ненависть робила тебе сильною, Злато. Вона змушувала тебе боротися. Якби ти знала правду, ти б почала мене шкодувати. А я не хотів твоєї жалості. Я хотів твого захоплення тим, що ми збудуємо.

​— Ти ідіот, Яворський, — сльози нарешті покотилися по її щоках. — Найбільший ідіот у Львові.

​— Можливо, — він нахилився до скла. — Але будівля стоїть. Я встиг закінчити фасад. Це головне. Навіть якщо мене там не буде, ти матимеш своє місце.

​— Тебе там не буде? — вона різко витерла сльози. — Навіть не сподівайся так легко мене позбутися. Завтра в суді я буду свідчити. Але не як твій опонент.

​Данило нахмурився.

— Злато, не здумай. Маркіян знищить тебе. Він витягне весь бруд...

​— Нехай пробує, — вона піднялася, дивлячись на нього з тією ж впертістю, яку він бачив у Кемері. — Він ще не знає, що таке розлючена Вербицька. Ти збудував для мене віллу, Стоуне. Тепер я побудую для тебе алібі.

​Вона поклала слухавку і вийшла, не озираючись. Вона знала, що наступні тижні будуть пеклом. Але вперше за довгий час вона точно знала, за який фундамент вона бореться.