9

​Розділ 9. Скляна пастка

Пройшов рік.За цей час Злата всіляко уникала Данила, її давила образа за все що сталось,але одного дня переселивши себе вона вирішує навідатися до "Юлієтки"

​Вечірній Львів дихав вологою бруківкою та ароматом паленого листя. Злата стояла перед новобудовою на Коновальця, і її серце відбивало глухий, болючий ритм. Перед нею височіла "Юлієтка". Вона була ідеальною. Навіть надто ідеальною.

​Світло вуличних ліхтарів заломлювалося у вітражах, які Данило відтворив за її ескізами. Кожна лінія, кожен "плаваючий вузол", про який вони сперечалися до хрипоти в Кемері, був втілений у камені та склі. Але замість тріумфу Злата відчула, як у грудях розливається холодний, густий гнів.

​— Ти думав, що можна просто купити моє пробачення цією декорацією? — її голос пролунав різко, розрізаючи тишу порожньої вулиці.

​Данило, який уже зробив крок назустріч із посмішкою полегшення, застиг. Магнітна картка-ключ у його руці здригнулася. Він виглядав як людина, що очікувала на обійми, а отримала удар у спину.

​— Декорацією? — він перепитав тихо, майже пошепки. Його очі потемніли. — Злато, я витратив вісім місяців на те, щоб кожен міліметр відповідав твоїм розрахункам. Я особисто відбирав австрійську цеглу на розбірках, я воював з інженерами за кожну твою перголу. Це не декорація. Це твоя мрія.

​— Це твоя ілюзія контролю, Даниле! — Злата нарешті розвернулася до нього, і в її очах блиснули сльози люті. — Ти вбив оригінал. Ти стер з лиця землі справжню історію, щоб збудувати мені «іграшку», якою я маю милуватися з твоїх рук? Ти вирішив за мене. Ти зніс пам'ятку, бо так було зручніше твоїй логістиці, а тепер виставляєш це як акт кохання?

​— Я вибрав єдиний шлях, де цей проект взагалі міг існувати! — Данило зробив крок вперед, його спокій нарешті тріснув. — Реставрація була неможливою, Злато! Будівля була мертвою всередині, вона розсипалася б при першій же спробі зміцнити фундамент. Я хотів, щоб ти побачила свій задум живим, а не в руїнах!

​— Ти не архітектор, Яворський. Ти — маніпулятор, — вона підійшла впритул, тицяючи пальцем у його груди. — Ти хотів, щоб я була тобі вдячна? Щоб я прийшла в цю золоту клітку, розчулена твоїм «благородством», і працювала під твоїм наглядом? Ти побудував цей дім не для мене. Ти побудував його для свого его, щоб довести, що ти можеш купити навіть пам'ять.

​— Ти помиляєшся, — процідив він крізь зуби, і його обличчя знову стало тією самою непроникною маскою Стоуна. — Я побудував це, бо це єдина річ, яка пов'язувала мене з тобою.

​— Тоді цей зв’язок розірвано. Разом із останньою справжньою цеглиною "Юлієтки", — Злата вихопила з його рук магнітну картку і з силою кинула її в калюжу під його ногами. — Не наближайся до мене. І не смій називати цю будівлю моїм ім'ям у своїх рекламних буклетах. Для мене це просто ще один скляний гроб, навіть якщо він загорнутий у мої ескізи.

​Вона розвернулася і майже побігла геть, відчуваючи, як львівський туман змішується з гіркими сльозами на щоках. Вона ненавиділа цю будівлю. Вона ненавиділа те, як сильно вона їй насправді подобалася.

​Данило залишився стояти посеред вулиці. Він дивився на картку, що повільно занурювалася в брудну воду. Його телефон у кишені вібрував без зупину. Він дістав його лише тоді, коли кроки Злати остаточно стихли.

​Повідомлення від Богдана:

​«Даня, у нас катастрофа. Маркіян не просто пішов із компанії. Він злив у прокуратуру всі внутрішні звіти про демонтаж. Йому байдуже на віллу, він хоче твою голову. Завтра о восьмій ранку в офісі будуть обшуки. Тобі інкримінують навмисне знищення культурної спадщини з метою наживи. Тікай, якщо можеш».

​Яворський повільно сховав телефон. Він подивився на віллу, на вітраж, що сяяв у темряві, як привид. Він хотів збудувати для неї майбутнє, а натомість збудував в'язницю, ключі від якої вона щойно кинула йому під ноги. Тепер у нього не було ні мільйонів, ні компанії, ні Злати. Лише ця будівля, яка до ранку могла стати головним доказом у його кримінальній справі.