8

Розділ 8. Маніфест Яворського 

 Данило

​Сьогодні особливий ранок. Такий самий сірий і вологий, як і той день у суді, але сьогодні я відчуваю дивну порожнечу всередині. Я стою на будмайданчику. Екскаватори вже на позиціях. Маркіян сяє, він уже бачить тут скляний паралелепіпед з орендою по сто доларів за метр.

​Він не знає одного. Що в моєму внутрішньому сейфі лежить тека з проектом, який Злата малювала тими безсонними ночами в Туреччині.

​Я даю знак водієві. Перший удар ковша припадає на центральний еркер. Звук скла, що розбивається — того самого вітража, який вона так хотіла врятувати — розрізає мені вуха. Я бачу, як за огорожею стоїть Злата. Вона прийшла. Вона дивиться на це з такою мукою, що мені хочеться зупинити все. Але я не можу.

​Тому що я знаю те, чого не знає вона. Вчора я отримав остаточний аналіз: грибок у фундаменті був незворотним. Будівля впала б сама через рік, поховавши під собою і вітражі, і людей. Реставрація була ілюзією.

​— Даниле, ти чого такий кислий? — Маркіян шкіриться. — Це ж гроші падають!

​— Це історія падає, Маркіяне, — відрізаю я. — І я хочу, щоб вона впала повністю. Очистіть ділянку до нуля. До самого ґрунту.

​Він не розуміє. Він думає, я просто хочу швидше почати свій бізнес-центр. А я дивлюся на Злату. Вона розвертається і йде, її плечі здригаються. Вона ненавидить мене зараз більше за все на світі. Вона думає, я вбив «Юлієтку».

​Але завтра я вижену Маркіяна з компанії. Я викуплю його частку за будь-які гроші. А післязавтра на цьому місці почнуть заливати фундамент за схемою Злати Вербицької.

​Я не реставрую цю віллу. Я її воскрешу. Я побудую її з нуля — з тієї ж австрійської цегли, яку я потайки закупив на розбірках старих кам'яниць. Я відтворю кожен вузол, кожну перголу, кожен «плаваючий вузол», який вона вигадала. Це буде сучасна будівля, але вона матиме обличчя «Юлієтки».

​Вона не розмовляє зі мною. Вона заблокувала мій номер. Але я буду будувати. Це буде мій мовчазний лист до неї. Моє вибачення, втілене в камені.

​Навіть якщо вона ніколи не переступить поріг цього будинку, він стоятиме тут як доказ того, що Стоуни теж вміють любити. Просто наше кохання іноді потребує демонтажу, щоб стати вічним.