5

Розділ 5. Коефіцієнт тертя

​На годиннику була четверта ранку. У номері Злати пахло озоном від шторму, перегрітим ноутбуком та занадто міцною кавою.

​— Твій вузол кріплення не витримає вітрового навантаження! — Данило Яворський, якого Львів знав як непохитного «Стоуна», стояв без краватки, з закоченими рукавами сорочки, і люто креслив щось прямо на полях її ескізу. — Ти хочеш з’єднати австрійську цеглу дев'ятнадцятого століття з тришаровим склопакетом. Це як намагатися прищепити рослину до прибору, щоб вона росла!

​— Це — технологія структурного скління! — Злата вихопила олівець із його рук, випадково торкнувшись його гарячих пальців. Вона відсахнулася, але погляду не відвела. — Яворський, ти мислиш категоріями торгових центрів. А тут потрібна гнучкість. Якщо ми використаємо плаваючі кріплення, будівля буде дихати.

​— Будівля буде дихати, а мої інвестори — задихатися від збитків! — Данило нахилився над столом, опинившись так близько, що Злата бачила кожну риску на його ідеально виголеному обличчі. — Ти розумієш, що вартість одного такого вузла дорівнює бюджету на оздоблення цілого поверху?

​— Тоді зеконом на своїх золотих унітазах у вестибюлі! — вигукнула вона. — Ти ж приїхав сюди як «Стоун», так? От і покажи, що ти твердий у своїх рішеннях, а не просто пливеш за течією легких грошей!

​Данило раптом замовк. Він дивився не на креслення, а на неї. На її розпатлане волосся, на темні кола під очима, які тільки підкреслювали їхню шалену зелень, і на те, як вперто вона стискала губи.

​— Ти неймовірно дратуєш, — тихо промовив він. Його голос змінив тональність — з агресивної на якусь дивно хрипку. — Ти руйнуєш мою ідеальну бізнес-модель своєю ліпниною і вітражами.

​— А ти руйнуєш моє місто своїми коробками, — так само тихо відповіла Злата.

​Напруга в кімнаті стала майже фізичною. Це вже не була суперечка про архітектуру. Це була війна двох сильних характерів, де кожен удар — це визнання сили іншого.

​— Давай перевіримо твій «плаваючий вузол», — Данило раптом відсторонився і взяв свій планшет. — Якщо я введу твої дані в мою модель навантажень, і вона не видасть критичну помилку... я визнаю, що ти геній.

​— А якщо видасть? — виклично підняла підборіддя Злата.

​— Тоді ти визнаєш, що я маю рацію, і завтра ми підписуємо згоду на демонтаж вілли.

​Злата затамувала подих. Вона дивилася, як він вводить параметри. Екран планшета світився в напівтемряві. Десять секунд. Двадцять. Сорок.

​— Прокляття, — нарешті видихнув Данило.

​— Що? Помилка? — Злата відчула, як серце провалюється в п’яти.

​— Ні. Запас міцності — дванадцять відсотків. Це... це блискуче рішення, Злато.

​Він підняв на неї погляд. У ньому більше не було зверхності. Було захоплення — чисте, професійне і глибоко особисте. Він повільно підвівся, обійшовши стіл.

​— Ти перемогла, — сказав він, зупиняючись у кроці від неї. — Вілла «Юлієтка» буде жити. І, здається, мені доведеться звільнити свого головного інженера і найняти тебе.

​Злата відчула, як хвиля полегшення накрила її, але разом із нею прийшло щось інше. Адреналін боротьби змінився на небезпечне тяжіння.

​— Я не працюю на Стоунів, — прошепотіла вона, хоча її серце калатало так, що, здавалося, він це чує.

​— А на Яворських? — він зробив останній крок, і тепер між ними не було навіть повітря.

​В цей момент за вікном гучно бахнуло — шторм відірвав частину тенту на терасі. Злата мимоволі здригнулася, і Данило, замість того щоб просто підтримати її, обхопив її обличчя долонями.

​— Твоя архітектура перемогла мій бетон, Злато. Але хто переможе цей шторм?

​Він нахилився, і його поцілунок був схожий на все те, про що вони сперечалися всю ніч: у ньому була міцність каменю і крихкість старого вітража. Злата відповіла з тією ж пристрастю, з якою захищала свої проекти. Це була нічия. Найкраща нічия в їхньому житті.

​Але раптом Данило відсторонився, його погляд впав на телефон, що засвітився на столі.

​— Повідомлення зі Львова, — процідив він, миттєво стаючи серйозним. — Мій партнер... він не чекав мого сигналу. Бульдозери вже на Коновальця. Вони починають знесення через три години.

​Злата зблідла. Її перемога щойно перетворилася на попіл.