4

Розділ 4. Архітектурна інквізиція

​Шторм у Кемері виявився не просто дощем, а справжньою облогою. Гори затягнуло сірим маревом, а вихід до моря заблокували червоними стрічками. Злата сиділа в лобі готелю, обкладена кресленнями вілли «Юлієтка». Її ноутбук працював на залишках заряду, а очі горіли впертістю.

​— Злато, ти не працюєш. Ти готуєшся до війни, — Емілія поставила перед нею подвійне еспресо.

​— Я готую зустрічний позов, — відрізала Злата. — Якщо Яворський думає, що статус «Стоуна» дає йому право зносити історію, то він помиляється. Я знайшла архівні документи. Під цією віллою є старі підвали, які мають статус історичної пам’ятки. Якщо я це доведу, він не зможе вбити там жодної палі.

​— Проблема в тому, що «Stone & Co» вже підкупили експертизу, — почувся низький голос за спиною.

​Злата різко розвернулася. Данило стояв біля сусіднього колони. Він більше не посміхався. Тепер це був той самий хижак зі львівських бізнес-форумів.

​— Підслуховуєш? — виплюнула Злата. — Це твій основний метод роботи, Яворський?

​— Мій метод — перемагати, — він підійшов ближче, дивлячись на її розкладені плани. — Ти малюєш прекрасні картинки, Злато. Але вони не приносять грошей. Твоя вілла розсипається. А мій проект дасть місту п’ятсот робочих місць і сучасну інфраструктуру.

​— Твій проект — це скляна труна для душі міста! — вона схопилася на ноги. — Ти знаєш, що в тій віллі на вітражах зашифровані знаки родини архітектора? Що там унікальна акустика? Ти хочеш замінити це на кондиціонери та оупен-спейси?

​— Я хочу, щоб Львів ріс, а не перетворювався на цвинтар красивих спогадів, — Данило нахилився до неї, і між ними знову пролетіли іскри, але тепер це була електрика чистої люті. — Давай так: ти зараз показуєш мені, чому твій проект реставрації кращий за мою забудову. Без емоцій. Тільки цифри, конструктив і факти. Якщо переконаєш — я особисто перегляну договір з інвесторами.

​Злата примружила очі.

— Хочеш професійну дуель? Добре. Сідай.

​Наступні три години лобі готелю перетворилося на штаб-квартиру. Емілія та Богдан, які спочатку хотіли їх розборонити, тепер сиділи осторонь, спостерігаючи за битвою титанів.

​Злата атакувала його фактами про енергоефективність старої цегли, про туристичний потенціал автентики. Данило бив у відповідь розрахунками навантажень, термінами окупності та капіталізацією.

​— Ти будуєш для грошей, а я для людей! — вигукнула вона, тицяючи пальцем у схему фасадів.

​— Я будую, щоб було за що купувати твої «ідеї»! — відповів він, але раптом замовк.

​Його погляд зупинився на її руці, яка тремтіла від напруження. Він раптом побачив не просто конкурентку, а жінку, яка готова була вийти на барикади за те, у що вірить. Вона не була «дівчинкою з лохиною». Вона була єдиною людиною, яка не боялася сказати «ні» його мільйонам.

​— Твій вітраж... — раптом тихо сказав він, вказуючи на дрібний начерк на полі її зошита. — Його справді неможливо відновити, якщо почати бурити фундамент поруч?

​— Вібрація його просто розкришить, Даниле, — її голос теж став тихішим. — Це як операція на серці. Ти не можеш просто зайти туди з відбійним молотком.

​У лобі раптово згасло світло — шторм пошкодив основну лінію. В напівтемряві, освітленій лише екраном ноутбука, вони опинилися занадто близько одне до одного. Данило відчув запах її парфумів — щось свіже, з нотками хвої, зовсім не схоже на холодний бізнес.

​— Ти неймовірно вперта, Злато, — прошепотів він у темряві.

​— А ти неймовірно глухий до всього, крім дзвінку монет, — відповіла вона, але не відсторонилася.

​В цей момент шторм за вікном досяг піку, і гігантська пальма з гуркотом впала на терасу прямо перед ними. Злата мимоволі здригнулася, і Данило накрив її руку своєю. Його долоня була гарячою і твердою — справжній «Стоун». Але цього разу він не тиснув. Він захищав.

Данило не відпускав її руку. У напівтемряві лобі, під акомпанемент лютої зливи, його очі здавалися двома глибокими озерами, в яких відбивався слабкий вогник монітора.

​— Зроби це, Злато, — прошепотів він, і його голос вібрував десь біля її скроні. — Доведи мені, що ти не просто мрійниця. Інтегруй свою «Юлієтку» в мій «Stone Center». Зроби так, щоб стара вілла стала серцем сучасного скляного кварталу. Якщо ти створиш проект, де історія не заважатиме функціональності, я віддам тобі цей підряд. І вілла житиме.

​Злата відчула, як серце калатає об ребра. Це був виклик, від якого перехоплювало подих. Це була угода з дияволом... або шанс на мільйон.

​— Ти хочеш, щоб я змішала бетон із мереживом сецесії? — вона ледь чутно засміялася, відчуваючи тепло його долоні. — Це майже неможливо, Даниле.

​— Для когось — так. Але я бачу, як ти дивишся на ці креслення. Ти вже знаєш, як це зробити.

​Він нахилився ще ближче. Відстань між ними скоротилася до критичної, коли здається, що повітря навколо починає тріщати від напруги. Злата затамувала подих, не знаючи, чого хоче більше: вдарити його за самовпевненість чи...

​— Опа! А що це тут у нас? Світловий дефіцит породжує інтимний консенсус? — гучний і надто бадьорий голос Богдана розрізав тишу, як ніж — масло.

​Злата миттєво відсмикнула руку, мало не перекинувши ноутбук. Данило різко випрямився, приймаючи свій звичний незворушний вигляд, хоча жовна на його обличчі ходили ходором.

​Емілія з’явилася поруч із ліхтариком у руках, промінь якого безжально вихопив почервонілі щоки Злати та занадто блискучі очі Данила.

​— Ми знайшли в барі стратегічний запас вина та свічки, — оголосила Емілія, підозріло мружачись на «ворогуючі сторони». — Але, судячи з атмосфери, тут уже й без нас непогано іскрить. Ви що, вже підписали мирну угоду чи просто вирішили задушити одне одного в темряві?

​— Ми обговорювали технічні умови, — відрізав Данило, хоча голос його трохи підвів, давши хриплинку.

​— Ага, бачив я ці «технічні умови», — Богдан підморгнув Данилу, ставлячи на столик пляшку. — Даня, у тебе такий вигляд, ніби ти щойно намагався переконати архітектора, що цегла — це насправді м’яка подушка.