1

Розділ 1. Турецький гамбіт та лохиновий дощ

​Сонце повільно піднімалося над горами Тавр, фарбуючи гострі вершини у золотавий колір. У Кемері ранок завжди мав особливий запах: суміш хвої, морської солі та свіжоспечених симітів. Злата задоволено поправила свій крислатий капелюх, вмощуючись на шезлонгу. Прямо перед нею басейн , збоку розстилалося дзеркальне море, за спиною височіли величні схили, вкриті густими лісами.У руках вона тримала справжній трофей — миску з великою, налитою соком лохиною, яку вони з Емілією відвоювали на сніданку в готелі.

​— Еміліє, поглянь на ці гори, — прошепотіла Злата, відправляючи ягоду до рота. — Це ж ідеально. Ніякого шуму, ніякого львівського дощу, тільки ми і природа.

​Емілія ліниво потягнулася, поправляючи сонцезахисні окуляри.

— Повністю підтримую. Після того завалу з проектами у Львові, цей турецький спокій — це те, що лікар прописав. Тільки ти, я і...

​— ПОСТЕРЕЖИСЬ! — пролунав гучний чоловічий вигук десь зовсім поруч.

​ПЛЮХ!!!

​Гігантська хвиля води з басейну, що знаходився буквально за метр від їхніх шезлонгів, накрила дівчат з головою. Миска з лохиною в руках Злати зробила в повітрі елегантне сальто. За мить сині ягоди градом посипалися на мокрий рушник, а кілька штук мальовничо застрягли в складках її білої мереживної сукні.

​Злата повільно зняла окуляри, з яких стікала вода.

​З басейну, наче два морських котика, виринули вони. Один — ідеально виголений, з білосніжною посмішкою та зухвалим поглядом, інший — з мокрою шевелюрою, яку він почав енергійно струшувати прямо на дівчат.

​— Упс! Сорі, панянки! — весело вигукнув безбородий красень. — Ми не розрахували силу земного тяжіння. Богдан просто вирішив, що він — ядро, яке має підкорити цей басейн.

​— "Сорі"? — голос Злати був холоднішим за льодовики на вершинах гір за їхніми спинами. — Ви щойно перетворили мій капелюх на друшляк, а мій сніданок — на незрозуміло що. Ви хто такі? Професійні руйнівники чужого відпочинку?

​— Ого, який високий градус розмови, — усміхнувся перший, підпливаючи до бортика. — Я Данило, а цей майстер спорту з бризок — Богдан. Ми зі Львова! Хотіли просто освіжитися після ранкової пробіжки в горах.

​— Зі Львова? — Емілія теж підвелася, витискаючи мокре волосся. — Богдане, якщо ви зі Львова, то мали б знати, що за такий "привіт" на площі Ринок вас би облили кавою у відповідь! Ви мені весь сонцезахисний крем змили!

​— Що ж, дівчата, зате тепер не жарко! — Богдан витер обличчя... рушником Емілії, який необачно звисав із шезлонга. — О, який м'якенький. Дякую!

​— Це мій рушник! — обурилася Емілія.

​— Тепер він має запах перемоги, — Богдан підморгнув їй.

​Данило ж не зводив очей зі Злати. На його обличчі не було ні краплі каяття.

— Злато — я ж вгадав ім’я ? — ми готові компенсувати збитки. Лохину вже не повернути, але я знаю одне місце тут, на узбережжі, де готують найкращу турецьку каву на піску. Навіть на Вірменській таку не знайдуть.

​— Ваша кава не поверне мені суху сукню і спокій, — відрізала Злата, намагаючись непомітно витягти роздушену ягоду з-під лямки.

​— Парі? — Данило сперся ліктями на бортик. — Якщо кава вам не сподобається, я особисто весь день буду працювати вашим офіціантом і відганяти від вас навіть сонячні промені. Але якщо вона буде ідеальною... увечері ви йдете з нами на вечерю в ресторан на схилі гори. Там такий вид на море, що ви нам усе пробачите.

​Злата подивилася на розкидану лохину, потім на гори, і нарешті на самовпевненого Данила.

— Ну що ж, "львівські десанти"... Несіть свою каву. Але попереджаю: я дуже перебірлива.