Кіт у мішку

Кіт у мішку
1
До світанку стало видно край болота. Промоїни стали траплятись все рідше і рідше, а стежка ставала все ширшою. Попереду піднялись замкові шпилі.
- Нарешті, - пробурчав Ох, розштовхуючи мене, – Вставай, Максе, добери взапас води для саламандри. Може й до вечора доведеться на ринку стовбичити, краму багато.
Я взяв посуд і поспішив до калюжі, достатньо глибокої, аби занурити у неї глек. Розігнав денцем ряску, набрав води, занурив наступний. Калюжа сильно обміліла, вода в ній збиралась повільно, і я почав оглядатись, шукати іншу. Це мене й врятувало.
Поверхнею болота в мою сторону майже безшумно летіла чорна тінь. Ранкове сонце вже де-не-де пошматувало густі, ніби вовняні, клубки туману над болотом.В одній із таких прогалин я й побачив: на мить зблиснув темно-бурий хітин панцира, а потім і розрізнив тихий частий плюскіт води під лапами.
У мене в школі з біології – дванадцять, тому жука-плавунця я впізнав легко, і про те, що його за хижість називають «водяним тигром» відразу згадав. Тільки втекти ніяк не встиг. Надто вже швидко він підбіг.
- Ох!- я вцілив наповненим глеком по роззявлених на мою ногу жвалах, - Поможи!
Я навтьоки. До возика лишалось кілька метрів, коли жук затріщав крилами. Я згадав, що плавунці добре літають, от тільки не знав, чи зміг би він напасти на мене з льоту, а чи спочатку він звалить мене з ніг, а вже поті зімкне жвали на шиї. Я рухався підстрибом, кидаючись вліво-вправо, прикриваючи потилицю долонею, ніби це могло мене захистити.
-О-о-ох! Ох! — ось він, возик, ще двічі ногами відштовхнутись - і я на місці. От тільки де Ох?
Плавунець, коли їсть, міцно тримає жертву, відриваючи шматочки від ще живої. І, навіть коли ситий, все одно вбиває. Всі ці страшні думки промайнули у мене за кілька секунд, поки я відчував на спині вітерець від його крил.
Я пірнув під віз і побачив, що між мною і плавунцем стоїть позолочена сонцем фігурка Оха. Він підняв руки до обличчя. Жук зависнув у повітрі просто над старим. Зазвучала дримба одночасно з утробним звуком, схожим на пісню. Плавунець, завмер у повітрі, потім склав крила і впав просто під ноги дідові. Нерухомо він лежав догори черевом і його лапи поступово притискались до тіла, а кусючі щелепи повільно змикались.
- Вилазь з-під воза, мерщій! – старий допоміг мені швидше забрати глеки з водою, і ми поспішили.
- Ну, що? Хе-хе, дуже злякався? – Ох підштовхнув ліктем вбік, - Чого скис? Жуків не бачив?
- Таких – ні. Ви його вбили?
- Навіщо вбивати. То жива істота – хай собі живе. Він спить. Виспиться - і далі поповзе.
- Діду…
- Ну що?
- То ви усе-таки чарівник? Що то було, з дримбою?
- «Пісня зими», звичайна річ. Горшкар я, ніякий не чарівник. А от жінка моя… Хе-хе, діставай вузлика, глянемо, яких млинців вона нам у дорогу начаклувала…
2
- На брамі сторожа запитає, хто такі. Не надумай хоч Максом назватись. Барон заборонив людям усі імена, окрім «Іван» і «Іванка». Так що, ти – Іван. Ясно?
- От, ще чого. Не хочу. Не буду! Хай йдуть під три чорти.
- Молодий ти ще. Тобі рідних знайти треба? Треба. То май якусь клепку в голові. Так, ніби вже й дорослий, а приглянешся – як той сирий горщик. Ще тебе у трьох вогнях обпалити треба, поки з тебе щось путнє стане.
Ми увійшли на площу крізь браму. Двоє вартових кабанів, навіть не повернули до нас свої рила, бо за нами їхав на ринок продавець овочів. Вартові вже наготували алебарди, аби на ходу настромити на них по качану капусти.
На ринковій площі вирував натовп. Якби я десь-інде побачив одну з тих чудернацьких істот!Чи лицаря у запилених обладунках з кабанячими іклами і п’ятачком замість носа, а чи когось з ватаги шестируких жебраків, котрі вимагали милостиню.
Жебраки вчепились до чудернацького створіння, понад усе схожого на ошатно вдягнутого слона. Слон обережно пересовувався між рядами. Він займав майже весь прохід і не міг прискорити ходу, як інші, щоб уникнути уваги жебраків.
Побачивши попереду наш возик з посудом, Слон зупинився, роздратовано відмахнувся від нахабних прохачів милостині хоботом. Він притис до черева свій гаманець, завбільшки як дорожня валіза, розвернувся і посунув у інший бік.
Повітря було насичене запахами шкур тварин, парфумів, сирого і смаженого м’яса, посліду, випічки, прянощів, лікарських трав, вина, поту, диму – від усього разом аж у носі крутило.
- Що, ні разу не був на ринку? – кепкував Ох, бачачи, як я на возі крутився дзиґою і все намагався дивитись у всі боки одночасно, аби нічого не пропустити.
Там зчинився ґвалт, позбігалась сторожа, - Слона таки обікрали: розрізали гаманець-чемодан. Він стояв серед базарної площі й розпачливо ревів трубним голосом, а від нього втікали у різні боки, пробивались крізь натовп багаторукі, схожі на комах жебраки.
Ось вельможа з кінською головою обирає собі їздового павука. Продавець пританцьовує біля нього, розмахуючи руками. Потім взяв павука за лапу, навіщось підняв її догори, показав Коневі яке у павука черевце, вдарив себе в груди, кинув шапку, потоптав її ногами.
Павук терпів цей шарварок, меланхолійно пережовуючи свою пряжу. Вельможа зовсім по-конячому фиркнув і відвернувся, аби підкурити люльку. Продавець запопадливо викресав вогню. Вітер кинув іскри до павука, той піднявся на диби, продавець кинувся його стримувати. Кінь щось запитав, простягнув руку до слуги за гаманцем, починався торг…
- Візьми кілька монет, прогуляйся ринком, розважся, - сказав Ох, - Але тримай очі та вуха відкритими. Якщо десь і можеш дізнатись про своїх, то хіба тільки тут.
3
Я спустився з воза. Раніше було видно увесь ринок, а тепер мене штовхали з усіх боків спини, зади й животи, аж поки я пристосувався до неквапливого руху перехожих. Юрба понесла мене між рядами наметів, возів і лотків. Загубитись я не боявся, бо за спиною гудів на всю околицю бас зазиваки, котрого Ох найняв розхвалювати свій товар: «Акція!Горшки-тарілки-глечики! Зроблені-славетним-майстром Охом! Тонкостінні! Найміцніші! Потрійного обпалення!» .
Звідусіль доносились крики інших зазивак:
- Пироги! Кому пирогів!
- Пророцтва! Два за ціною одного! Збуваються за два-три тижні!
- Жінка – змія! Таємниці кохання!
- Гроші, кому грошей! Монету ставиш, дві береш! Хто дивиться уважно, той виграє, переважно!
- За наказом барона Путі Дванадцятого!За наказом барона! – я поспішив на цей голос. Дивно, що їхнього барона звати так само як Лізиного щурика.
Я пхався крізь щільний натовп, десь пролазив під ногами, або розштовхував ліктем. Кілька раз через мене перечіплялись. Нарешті, отримавши не більше п’яти-шести стусанів, копняків і потиличників, я вискочив просто під самий ешафот.
-… Засуджується до страти шляхом посадження у мішок і втоплення у болоті до смерті!
На ешафоті у червоному балахоні ката стояв вже знайомий мені панич Антипко. Однією рукою він тримав зав’язаний мішок, притискаючи його коліном до плахи, іншою опечатував зав’язки гербовою печаттю. Його козлоголовий приятель у рясі схилився до засудженого і спитав: «Чи не бажаєш покаятись у злодіяннях, зумисних та ненавмисних?»
- Ума-ау-у-мр! Мра-а-а-у-у! – завило звідти. Через тканину вилізли кігті, Баян відсахнувся і влупив по мішку стусана, такого, що в’язень притих.
- Спокійніше, любий Баяне, у вирокові нема побиття.
- Це йому на додачу! - цап помітив мене.
- О, горшечників школяр! Ану йди сюди! – він поманив, вартовий Свиняче Рило витягнув мене із натовпу і підштовхнув до Антипка.
- Як там тебе? – клацнув пальцями панич.
- Іван.
- Правильно, - вишкірив той свої ікла. – Хочеш добряче заробити? Бери оце, вкинеш у болото. За клопіт тобі дам аж… Дві. Дві монети! Печать не порушувати! Ось, тримай, чемний хлопчику.
- Справжній патріот. – додав Баян.
Я вхопив мішок і поспішив вибратись з натовпу не вірячи, що нам так пощастило. Кому, «нам»? Мені й Мурчику, звісно. Про те, що у мішку Борін кіт, я навіть не сумнівався.