Старий і болото

Частина друга

Старий і болото

1
Ми опинились у задимленій великій кімнаті. Кам’яні склепіння ховались у тінях. Замість ламп - мерехтливе полум’я смолоскипів. Схоже на середньовічний замок.
- Караул! Взяти!- з трону у центрі зали на нас вирячив очі гігантський щур.
Не просто там якийсь великий щур! Він вказував на нас берлом і викрикував накази писклявим людським голосом. Приблизно Лізиного зросту, у мантії та з короною на голові. Погодна машина лишилась поруч, дядько Борис все ще тримав руку на кнопці.  Ще я встиг помітити безліч проводів, що протягнулись між машиною і щурячою короною. Охоронці, що стояли навколо,– справжнісінькі лицарі у масках тварин, - направили на нас алебарди. Маски дуже натуральні, як живі, і алебарди ніби як справжні...
Ведмежа Морда заревіла, вказуючи шаблею: «Схопити їх!» Замерехтіли відблиски вогню на металевих лезах та обладунках. Я замружився і втягнув голову в плечі. Хтось стиснув мою руку і стало тихо. Замість кіптяви від смолоскипів вітерець розносив вологий запах болота. «Ох…» - простогнав я, сподіваючись, що от-от зараз прокинусь під звуки рок-н-ролу.
- Ну? Що, заснув стоячи? Тут я! Навіщо гукав?
Я розплющив одне око. Мабуть, примарилось. Щурячої пики нема, і взагалі нікого. Може я ще сплю? Видихнув. Нормальне повітря, смердить трохи болотом - так я і є на болоті. Марсіанські трясовини легко розпізнати за кольором багнюки, вона тут усіх відтінків іржі. І багно, і мох, і хітинові панцири у комах, все через високий вміст оксиду заліза, має червоно-бурий колір. Навколо цей колір, скільки сягає око. Червоний мох і лишайники обрамляють віконця блискучих калюж, ніби закривавлене мереживо.
- Ну? – почулось звідкись ізнизу.
- Що? – перепитав я у болота.
- Я ще довго тут маю чекати? Чого кликав, кажи вже!
- А я тебе точно кликав?
- Аякже!
- І ти прийшов?
- Все ясно - ти дурник. Напевно Іванком кличуть? Тож ти прийшов, а не я! А я не ходжу, мені це не потрібно, я - являюсь. Що, Іванку, досі не бачиш мене?
-Я - Максим.
- А я – Ох. Під ноги глянь, Ваньку.
Я стояв на суцільному килимі з лишайника.
- Кажу, дивись під ноги, довго ти ще на моїй бороді будеш тупцяти?
- Вибачте, сказав я і відступив зі сплетіння бурого із червоним і помаранчевим.
- Ну от, тепер можеш і розвернутись, я за тобою.
І справді.За спиною у мене виявився зморщений маленький дідок:очі – як у пугача, ручки маленькі, ніжки коротенькі, а носище - ого-го! Обличчя у нього заросле червоною бородою, а де проглядає зеленуватого відтінку шкіра, все у павутинні частих зморщок. Він сердито сопів величезним, ніби гак підйомного крана носом і спритно, тільки ручки мелькотіли, намотував червону бороду собі на плече.
- Чого стоїш, ніби зачарований? Кажи вже: прийшов у учні напрошуватись?
-Доброго.. дня, дідусю,
- Ну.Здоров.
- А ви не бачили тут моїх рідних?Тут десь повинні бути бабуся, мама, тато і молодша сестричка, а ще Борис, мій двоюрідний дядько. У нього ще на руках був кіт …
- Тихо, ти що? Не можна вимовляти це слово!
- Га?..
- Слово на букву «к»! Це заборонено! До буцегарні захотів?
- «Кіт», чи що? Ким заборонено? Говорити про котів не можна?
- Цить! У болота є вуха! Та й не тільки вуха. Пазурі теж є.. – він сторожко оглянувся.
- Ти ж, мабуть, насправді дурник, - я кажу «не можна», а ти далі своє, Іванку.
- Чому ви мене Іванком кличете, я вже казав…
- Ти ж людина? Тут людям дозволяється мати тільки таке ім’я. Чому – чому… Бо так велить наш барон Путя Дванадцятий. - тут Ох загукав кудись в болота, приклавши долоні човником, - Великий і мудрий правитель!Хай хвіст його завжди буде в сметані! Нехай він править нами довіку!
- Ура! – Ура! – Слава! – Хай живе! - Залунало з різних кінців болота.
- А ти сміливий: я барона прославляю, за двох стараюсь, а ти мовчки стоїш, посміхаєшся. А якби я був донощик?
Його круглі, схожі на чайні блюдця зелені очі стали ще більшими.
– А може то ти донощик? – Ох ти й хитрун! Передай блазням милостивого барона, що я, старий Ох, займаюсь тільки дозволеним, ловлю бородою водяних бліх собі на обід і без упину славлю Його Щурячість.
- Мої родичі не траплялись вам?
- А ти якого роду-племені?
- Рудики ми.
- Не чув. Не місцеві, мабуть? Усіх чужинців приводять у нору під фортецею, там барон робить їх своїми друзями. Скоріш за все, їх уже піймали і запросили в гості. Вони ж у тебе люди?
- Так, окрім Мурчика, це Борисів кіт…
- Ти знов! Ану - цить! – Ох почав нервово місити багнюку босими ногами, - Ні, ти точно не донощик, там таких телепнів не триматимуть! Припини вимовляти слово на букву «к», інакше… - він приклав вухо до поверхні води, - Ну от, біду накликав, сам винен!
За цими словами дідок пірнув у промоїну, ще якусь хвильку на поверхні зміїлася його червона борода, але й вона втягнулась в глибину.

2
Просто на мене рухалась зграя гігантських в’язальних спиць. З глухим клацанням вони розмірено прошивали туман над болотом. Потім спиці одна за одною піднялись на стежку і в сонячних променях стало видно, що вони вкриті хітином. Безліч тоненьких ніжок високо підіймалися над бурою спинкою, акуратно занурювались у болото, так що жодної краплі бруду не підлітало догори. Комаха наблизилась і розділилась на троє. Виявилось, це три марсіанських павуки запряжених у бричку на гусеничному ходу.
Бричкою правив візничий із козлиною головою. Він піднявся на передку, хвацько розмахуючи віжками. Віз летів на такій швидкості, що його чорний балахон лопотів за ним і зустрічний вітер напинав широкі розтруби рукавів. На голові кучер мав чорний ковпак із золотим шиттям, настромлений на довгі, як шаблі роги.
За козлоголовим сидів панич - саме так хотілось його назвати. Стародавнього пошиття костюм, біла сорочка із пишним коміром, круглий берет із брошкою, котра утримувала на ньому велетенську засушену жаб'ячу лапу замість пір’їни – увесь його зовнішній лоск псували гострозуба посмішка і закручені ріжки, що випинались з-під берета. Екіпаж зупинився.
- Хто такий?Чому не вклоняєшся? — звернувся до мене козел, - Тобі що, заціпило?Як звати та чий блазень!?
- Іваном його звати, чи не бачиш? Поїхали, Баяне. Ніколи нам з дурнями возитись! - озвався панич.
- Е ні, чекай, щось у нього надто винуватий вигляд. – козел спустився з брички, - Хлопчику – голос став лагідним,- розкажи, що ти накоїв? — він тхнув відсирілою шерстю, баньки з вертикальними зіницями наблизились упритул, - Покайся, тобі одразу полегшає. Як твоє ім’я?
- Макс мене звати, і я нічого не накоїв, - ділитись з цими створіннями своїми бідами мені не захотілось. Надто вже солодкий голосок був у козлоголового Баяна, надто вже байдуже панич гриз-перекидав між котячими іклами мундштук, підпалюючи люльку.
- О-он як: «Макс». Ти чув, Антипку? У нас тут бунтар.
- Молодь любить порушувати закони суспільства, – Антипко, стягуючи рукавички, став заходити мені за спину, - Хапай!
Баян скочив просто до мене, я кинувся вниз і прослизнув у нього між широко розставленими ногами. Та він просто сів мені на спину, і я занурився лицем у багнюку під вагою його туші. Сміючись, він підняв мене за комір і жбурнув паничеві.
Червоні плями мерехтіли перед очима, доки вони перекидали мене один одному, наче м’яч. У голові макітрилось. Тільки глузливий сміх і вереск: «Хлопчик Максим! - Му-ха-ха! -Лови його!»- дозволяв відрізнити за голосом, чиї руки мене жбурляли.
- А підніми-но його, Баяне.
Козлячі роги просунулись під пахвами. Баян притис мої руки до тіла і підняв над собою.
- Зараз я тебе полоскочу, хлопчику на ім’я… Як там тебе? – Антипко пританцьовуючи поволі підходив до мене, демонструючи загнуті кігті, котрі висовувались і втягувались, ніби у кота.
- Іванком його звати, коли Ваша Начальницька Ласка! – десь за спиною запопадливо промовив Ох, - Змилуйтесь, не карайте суворо! То мій учень!
- Здоров, діду, як житіє? – Антипко сховав кігті й дістав з-за пояса свої пальчатки
- Ох…
- Ясно. Учень, кажеш? Баяне, спусти-но школяра додолу.
- Чого ж ти мовчав, Максиме, га? - спитав козлоголовий.
- Так, Максе, чого було зразу не сказати? — підняв мені підборіддя панич. Білі рукавички знову були на руках.
- Іван він, Іван, Ваша Благородність! Він розгубився, побачивши двох таких великих начальників за раз,– жалісливо причитав Ох, - А він же ж телепень.Ви ж знаєте: інших мені в науку і не приводять. Пустіть його, то він з ляку мовчить.Прошу, Ваша Мерзенність!
- Ех, оце повага: ще трохи, і ми з тобою, Антипку, «Ваші Величності» станемо. Нащо він тобі, діду? Зізнавайся, якусь з дочок пора заміж віддавати? А-га-га! – Вони заржали, вилазячи на бричку.
- Нехай прийде на уклін до барона. Перше, чого маєш навчати свого учня – то повага до начальства.Закарбуй це на своїй нюхалці!
- Місця там вдосталь! — докинув панич.
Козел цвьохнув віжками павуків, і вони помчали стежкою. Грубий регіт Антипка розносився ще якусь хвильку, віддаляючись.
- У-у, харцизяки. Що, хлопче, як тобі баронові блазні?
- Смішні, - відповів я спльовуючи ті залишки болота, що не ковтнув.
- Хе-хе, ну, пішли до мене. Я лазню протоплю, пообідаємо, подумаємо, як тобі діяти.