Все казково - у нас проблеми

1
- Хтось з вас може спокійно пояснити, що сталось? – тато увійшов в Борисове помешкання хвилин за п’ять після нашого дзвінка.Я не пам’ятаю, що саме я намагався сказати, тільки-но почув його «алло», та він мене і не дослухав. Поглянув на зарюмсану Нату за моїм плечем, на перелякані наші обличчя, сказав: «Вже йду.» - і вимкнувся.
- Поранені є? – перше питання.
- Ні…
- Добре. Де Борис?
- Ми прийшли, його вже не було, - Ми його тут понад годину чекаємо, - Його, мабуть, ото…- почали ми наперебій.
- Що, «ото»?
- Теж машина з’їла…
- Та-а-ак, кого ще? Владика нема?
Тато не став на нас гримати за те, що ми відволікаємо його на якусь дурню. Він тільки передав по каналу служби безпеки наказ про пошук Бориса і Владика, а потім повернувся до нас і тихо-спокійно попросив усіх заткнути пельки. Потім вибрав серед усіх найменш зарюмсане обличчя, моє. Посадив мене перед собою і сказав: «Давай усе докладно і по черзі, не спіши.»
Він вислухав мене, потім Нату, Костяна, братів Ігоря і Вітька – усіх по черзі.
- Нічого не розумію. Це що, у вас така гра? Типу, як «Підземелля і дракони», чи що?
- Ніяка це не гра, тату. У нас проблеми.
- Казково. Значить так: зараз всі розходяться по кімнатах. Ви під домашнім арештом, для вашої ж безпеки, аж поки не знайдуться Борис і Влад, живі чи… тьху. По кімнатах!І налаштовуйтесь на повернення додому. Взавтра викликатиму ваших батьків для супроводу.
Всю дорогу він пройшов мовчки, про щось напружено роздумуючи.
Перед дверима він зупинився: «Чекай тут.» Він заглянув всередину, сказав: «Можеш заходити.»
Тато зачинив за нами двері, сів за стіл, жестом вказав мені місце навпроти. Сам сидів, спрямувавши погляд в одну точку, таким замисленим і зосередженим я його не бачив.
- Тату…
- Я вірю, Максе. Все що ти говориш, може бути правдою. Але тоді виникає дуже нехороше питання.
- Яке?
- Ти зник там і з’явився тут. Згадай, чим ти займався увесь час аж до тепер?
- Я все тобі розповів: спочатку урок фізики, потім морозиво з Борисом і Лізкою, потім футбол…
- Рахунок?
- Три – нуль.
- Продовжуй, - кивнув тато.
- Потім ти повів Лізу обідати, а ми всі - до Бориса на морозиво, потім Влад зник.
- Тепер моя черга. Сьогодні зранку я прийшов зі зміни, поспав кілька годин. Подзвонила мама, попросила, щоб я завів Лізу у дитячий садок. Я перевірив, вона й досі там. Дорогою назад я підійшов до вас, до кінця другого тайму лишалось хвилин десять – п’ятнадцять. Я підмінив андроїда Брюса на воротях. Він робот, хоча і білковий, йому потрібна підзарядка час від часу. Брюс пішов у хімлабораторію, а я пропустив два голи за десять хвилин, що лишались до кінця. Наша команда програла з рахунком чотири – нуль, бо вам дали ще одне очко фори перед початком. Це за те, що у нас на воротях стояв Брюс. Ти гарно грав, у кінці таку «дев'ятку вийняв» – залюбуєшся. Я аж запишався, що ти такий воротар. У тебе на коліні лишилось садно. Є?
- Нема, за всю гру ви не добрались до воріт ні разу… - відповів я, мені стало дуже-дуже страшно від того, що зараз може сказати тато.
- Отже, ти тут. Питання: то де ж мій справжній син?
2
Я лишився в кімнаті сам, давши обіцянку нікуди не виходити, нікому не відчиняти і, головне, не розповідати мамі. Я лежав, розглядаючи пластикову стелю. Я не міг думати ні про що, окрім того, який я самотній. Один-однісінький, і нема у мене нікого у цілому Всесвіті. Бо всі родичі й друзі, які тут, на Марсі, і бабуня там, на Землі – усі вони належать тому, іншому Максу, якого я «вибив» із цього світу, з’явившись тут сам. А що сталось з ним? Чи живий він, де він знаходиться, і чи є в тому місці у нього хоч хтось? Що скаже мама?
При згадці про маму по щоках покотились сльози. Я не плакав, мабуть років з шести. Не по-чоловічому це. Бувало, щоки мокріли, як з велика посиплюсь, чи коли з яблуні гепнувся. Але ніколи ще мені не було так себе шкода. Був би собакою – завив би на Фобос уповні, що вже заглянув у шибку. Трохи легше стало, як згадав про усіх своїх там, на Марсі, де я не їв дармового морозива вдруге, і де не цілувався (ну, майже цілувався)з Наталкою.
Зараз усі, мабуть, зібрались, сидять і хвилюються. А мама з Натою – так взагалі плачуть. При думці, що за мною ридає Натка, мені значно покращало, я навіть почав замріяно посміхатись, вигадуючи, які хороші слова про мене вони з мамою одна одній говорять. Так і не помітив коли заснув, усміхнений і зарюмсаний.

3
Зранку подзвонив тато.
- Як настрій? Вже краще?
- Норм.
- От і добре. Приходь до Борі. Твоя ватага вже тут. Буде щось типу сімейної наради.
Я прожогом вискочив зі свого номера, а за дві хвилини мені відчинили двері Борисового помешкання. На порозі мене обняла усміхнена Ба.
- Бабуню, ти як тут?
- Ну, це все-таки сімейна рада. Я не могла пропустити. Кажуть, ти трохи «помножився»? Нічого, я завжди казала, що хочу більше внуків.
Усі засміялись, і мені полегшало, бо думав, що насправді зараз постану перед судом, як злочинець. Мама придивилась до мене уважно, ніби шукала відмінності, потім обняла, схлипнула тихенько: «Ох, Максе, ну як ти?»
- Ма, все буде норм, я обіцяю…
Для такого випадку принесли стільці й розставили їх навколо верстака.
- Мостіться тісненько, щоб усім сісти, - тато вже зайняв місце, пацани і Ната теж розмістились. А от коли я підняв очі та глянув на верхній ярус, котрий служив ліжком, побачив там дядю Борю, він сидів підібгавши коліна до грудей і дивився в одну точку, ніби герой із сумного кінофільму. Компанію йому склав його гігантський кіт на прізвисько…, ну, ви в курсі.
- Борисе!Спускайся до нас, починаємо сімейну раду! - сказала Ба, - Я написала програму для навчання. Макс підключив би диск до шкільного планшета і той би ожив, вчитись стало б цікавіше, легше. Я написала програму, яка здатна накопичувати досвід, тобто розвиватись, наче жива істота, і аж ніяк не розраховувала, що нею скористається бородата дитина для того, щоб влаштовувати безглузді експерименти…
- Ба, не напускайся на нього. Давайте, для початку, розберемось, що сталось.
- Я якраз намагаюсь, - сказав Боря. Отже, ц-цей Макс каже, що у своїй реальності він скориставшись м-моїм дозволом, випробував машину ще зранку. Я п-пам’ятаю, що настройку машини я закінчив лише після опівдня, потім побіг на станцію зв’язку, щоб п-проконсультуватись з Ба, перш ніж починати випробування. Інаш Макс, н-напевно, тим часом закінчив г-ганяти у футбол і привів своїх друзів сюди, показати машину. Цей, інший Макс загадав бажання і вдруге перенісся між реальностями. В-він непомітно для себе перемістився сюди й «вибив» нашого Макса з-зайнявши його місце… Чи, можливо, він створив наш світ, з’явившись тут? Але ми пам’ятаємо все що було раніше… - Боря вчепився пальцями в бороду, - У мене зараз мозок закипить від усіх варіантів… Але ж Владик з-зник, коли загадав б-бажання…
- Борисе, як там називається науковий метод, коли нереально врахувати всі дані дослідження і тому відкидають зайві?
- Лезо Оккама, – підказала бабуся.
- Точно, - сказала мама,- Нумо, дружно забули про ці нерозв'язні питання, думаємо над іншим: чого ми повинні досягти і яким чином.
- Ну, братва, є якісь ідеї? – звернувся тато, - Пропоную мозковий штурм, п’ять хвилин, мамо, записуй. Будь-що: навіть саме неймовірне.Головна умова - ніхто нікого не критикує, потім кожну пропозицію обмізкуємо. Давай, Нато, ти перша.
- Потрібно запросити допомогу з Землі.
- Наступний.
- Зайти в медпункт, попросити якісь пігулки…
- Далі.
- А як само собою пройде ?
- Треба до Баби Яги, за молодильними яблуками …- це вже моя молодша блиснула ерудицією, а ми усі, ясна річ, засміялись.
- Ану тихо! Без жодної критики! – різко обірвала Ба, - молодчина, Лізонько, давай ще.
- Можна ще тричі вдаритись об землю і перетворитись на доброго молодця, або пошукати в лісі чарівника. Для цього треба сісти на пеньок і сказати: «Ох!».Ще в тридесятому царстві є дуб, а на ньому намотано ланцюг із золота. Ти, Максе, можеш нею швендяти туди-сюди…
- Це ж нащо? – здивувався Боря.
- Казки розказувати…
Ну тут вже вся наша ватага не втрималась і навіть я, не зважаючи на почуття провини і паршивий настрій, зачмихав.
- Мамо, ти все записала? Маєш що додати?
- Треба подумати.