Вторгнення чудес

1
Вторгнення - інакше це і не назвеш. О восьмій, тільки-но я продер очі, над базою залунав рок-н-рол. «Туті-фруті» у виконанні Елвіса. Здогадуюсь, якому це любителю музики я маю завдячувати за ранній підйом.
Я пританцьовуючи вмивався і чистив зуби, час від часу співаючи у зубну щітку замість мікрофона. Тим часом поки Преслі вихвалявся, як сильно його любить дівчина, на ім'я Дейзі, у двері зазирнув… Брюс Лі!
Справжнісінький, як у кіно! У своєму славетному жовтому спортивному костюмі, білій майці. Він застав мене із запіненою зубною пастою мармизою. Я якраз повернувся до дзеркала в профіль, (так менше помітно мої по-дитячому круглі щоки), і підспівував: «Па-пабу-ди-бу-бем!».
Брюс Лі навіть не посміхнувся, мабуть, для нього це звичайна справа – застукати Елвіса за чисткою зубів. Він своїм фірмовим жестом почухав кінчик носа і сказав: «Привіт. Ти Макс?»
- А-уа-угу… Тобто, так, привіт.
- Довго спиш. Назавтра наведи будильник на сьому тридцять. У шафці форма, вдягайся і виходь, тебе одного не вистачає.
- А куди йти?..
- На майданчик. Кожен ранок починається із гімнастики.
На майданчику вже стояли мої друзяки, усі точно в таких костюмах, як у Брюса Лі та у мене. Були там мої мама і тато.Навіть Лізка пихкала і розмахувала руками, ніби мух відганяла.
Нічого особливого там не було: просто усі повторювали за інструктором гімнастичні вправи. Я зайняв вільний квадрат біля Бориса, спитав:
- Ти ж від двадцятого століття фанатієш. Твоя робота?
- Моя,- самовдоволено, усміхнувся той, - Був застарілий андроїд, а поглянь, що вийшло. Краса.
- Андроїд? Тобто, білковий робот? Я гадав їх тільки для серйозних справ використовують.
- По-перше, гімнастика – це серйозно, інструктор потрібен. І щодо справ:він периметр охороняє, твій старий ставить його чергувати на найважчі ділянки.
- Припиніть розмови! Ви збиваєте собі дихання! А тепер п’ять хвилин стрибків!
Хто-хто, а Лізка була в захваті.Вона не в курсі, хто такий Брюс Лі, бо менше спілкувалась з Борисом, аніж я.Зате стрибати їй сподобалось. Вона і після зарядки за мамою підстрибом пішла.
Ну, а я - в душ, потім - до Бориса на урок.
Боря - інженер-метеоролог, він проєктує погоду. Для цього використовується спеціальна обчислювальна машина. Сконструював він її сам, а от з програмуванням йому допомогла Ба – краще ніж вона і з цим ніхто б не впорався.
Борис облаштував собі помешкання просто у метеорологічному будиночку, там де й працював. Машина займала більшу частину його кімнати.Лишилось місце тільки для двоярусної штуки, яка зверху була ліжком, а знизу - столом.
Витягнувшись на ліжку дрімав Борін котяра на прізвисько Мурчик. Більш нахабного створіння я ще не зустрічав. Таке враження, що Борис живе у нього вдома, а не навпаки.
Я якось поцікавився, чого б не дати котові більш відповідну кличку: Тигр, Барс, чи Пірат. Боря відповів, що це перший і єдиний кіт в колонії, тому Мурчик - саме оригінальне на усьому Марсі ім'я. Так підкреслюється його унікальність, і виявляється повага до того, що він котячого роду…
Борису не терпілось похвалитись своєю машиною. Він винайшов і зібрав її вже давно. Увесь час щось там удосконалював, налаштовував, ремонтував. Скільки пам’ятаю, при зустрічі усі у дядька Бориса замість: «Як справи?», - запитували: «Як твоя машина?»
- Ти знаєш, як вона керує погодою?
- За погодою слідкують супутники.
- Метеорологічні зонди,- кивнув Борис, - Далі?
- Машина приймає від них сигнал і вираховує, яка погода була б найкращою для всіх. Щоб коли в одному місці пройде занадто рясний дощ, в іншому не стало понад міру сухо…
- Це все ясно.Як саме вона впливає на погоду? Знаєш?
- Ні. А повинен?
- Це важливо, і це пов’язано з моїм для тебе подарунком.
- Там щось на рахунок множин ймовірностей… чи щось таке, ми ще в школі такого не вчили…
- Я поясню, - Боря узяв зі столу книжку, - Дивись, ця книга-реальність: вона незалежна від нашого з тобою сприйняття. Ти можеш прочитати кожну сторінку окремо, ти можеш просто дивитись на закриту палітурку, ти можеш читати їх через одну, або як хочеш.Але ти не здатен сприйняти її в один момент повністю, як вона є.Це зрозуміло? Ніхто не зможе, навіть її автор, якби він був.
- До чого тут твоя погодна машина?
- Слухай далі. Ця книга - не вся реальність, але лише один момент існування всесвіту.
- Тобто таких книжок багато, типу, по одній на кожну секунду?
- Ні!Книга одна!Просто букви плавають в межах сторінки, утворюючи нові слова, а сторінки міняються номерами так швидко, що одна й та ж сторінка, скажімо, номер два, на якій пишеться про нас, одночасно є і вкінці книги, і посередині, і на початку!
Взагалі можна сказати, що вся книга складається із безперервної й одночасної у всіх вимірах нашої з тобою сторінки номер два. Ти ще зі мною?
Нам здається, що ми рухаємось із минулого в майбутнє, лиш через те, що ми читаємо цю книжку сторінка за сторінкою.
- Слухай, а давай чайку поп’ємо?
- Зачекай.Ти усвідомлюєш, що технічно, з нашого погляду вся книжка складається зі сторінки два?
- Ну, припустимо…
- Але ж є ще й сторінка один, три, чотири та всі інші. І з ними відбувається те саме в той же самий момент, от! Ясно?
- Ні, тепер ні. Тобто, окремо одне від одного все ясно, а загалом, нічого не зрозуміло..
- Отже, суть ти вловив. Йдемо далі. У всієї об’єктивної реальності є одна незмінна складова, як палітурка у книги: що б там всередині не відбувалось, результат ми бачимо: ось книга у твердій червоній палітурці. Це подія ймовірність якої у цей момент дорівнює одиниці.
- О, ні! Борисе, якщо ти не припиниш, я піду.
- Це факт, це те, що можна помацати. Простіше кажучи, якщо бутерброд падає: маслом донизу, чи доверху, чи він може навіть бути з ковбасою чи з білого хліба, чи житнього - але він все одно впаде.
Це називається ймовірність дорівнює одиниці! Якщо бутерброд падає – він впаде, якщо дощ вилився – він вилився. І знаєш що?
- Ну що?
Боря вискочив одним стрибком на верстак, звівши руки, ніби якийсь проповідник: «З цією машиною ймовірність ніколи не досягає одиниці! Книжка без палітурки! А сторінки взагалі не скріплені!
- Мабуть, треба лікаря покликати?
- От! Нічого ти не зрозумів, - Боря звісив ноги зі столу, - Став вже чайника.Я тут навпіл розривався для не того, щоб ти сидів, втягнувши голову в плечі, ніби хочеш стати черепахою.
- То як же ж вона погоду міняє? Здається, ти й сам до пуття не знаєш, якщо не можеш нормально пояснити.
- Бомбардує навколишні елементарні частинки імпульсами керованої енергії. А далі відбувається вже прорахована машиною ланцюгова реакція.
- Досить вже, ти мене своїми поясненнями до сказу доведеш. Ще п’ять хвилин тому мені було все зрозуміло, все було по поличках розкладено, а тепер – хаос… Чекай, ти про паралельні виміри розказуєш? Як у фантастичних романах? Твоя машина переносить…
- Ет, ну ти… Нікого вона не переносить. Потрібна нам подія робиться найбільш ймовірною: у цьому випадку іде дощик, ну і трошки міняється навколишній світ. Ясно?
І я, аби лиш дядя Боря від мене відчепився, кивнув: «Ага.»
2
Використання старого планшету зі шкільною програмою Боря відкинув, як «вузьколобий конформізм». Набагато краще особисте спілкування з живим репетитором.Потім ми вирішували задачки. Про це краще не розповідати, зауважу лише, що якби Боря не знав, що я буду відбиватись, він би мене у процесі відлупцював.
- Ну все, досить на сьогодні. Краще позбавляти тебе від бажання навчатися кожен день потрошки, аніж за один раз, правда? Тепер настав час подарунка, тільки нікому-нікому! Анічичирк!
Доки ти на Марсі, можеш замовляти у мене погоду. Наприклад: плануєш футбол, як-от сьогодні?Будь ласка!Сонячно, без опадів і вітру, плюс двадцять два. Або: твій старий навантажив тебе роботою, а ти хочеш повалятись в кімнаті з книжкою. Один натяк – і штормове попередження, усі сидять по боксах.
- А так можна?
- Можна, звісно, якщо тільки ніхто не дізнається.
-Ги-ги, згода. До речі, мені бабця щось зв’язала, як завжди на днюху.Можеш глянути, що це?
- Без питань, давай флешдиск…
Борис хвилини зо дві розглядав рядки на екрані, а потім зірвався на рівні й почав гасати по кімнаті.
- Т-ти розумієш, що це? Оце п-подарунок! – іноді, Боря трохи затинається, тільки коли дуже хвилюється , - Ц-це ж алгоритм, який д-дозволяє програмі самовдосконалюватись! По суті це вірус, але дуже корисний, і а-абсолютно контрольований! І він гнучкий, ніби живий, м-майстерна робота!
- Як це, «гнучкий»?
- Підходить до будь-якої програми, системи, до будь-чого. Потужна штука, користуватись треба о-обережно. С-слухай, давай увімкнемо!
Я кивнув.
Боря відхилив бляшану панель на корпусі машини, почав там щось крутити, від’єднувати, міняти місцями.
- Тепер машина може впливати на що завгодно, не тільки погоду. От і…Ай! - В корпусі блиснуло блакитним, зашипіло. - От і все готово!
Борис виліз з машини, з підсмаленої бороди підіймалася тоненька цівка диму.
- Сідай за клавіатуру, загадуй бажання.
- Га? У сенсі? Яке завгодно бажання? Хочу морозива! Три порції «Пломбіру» на паличці: мені, тобі й Лізці.
- Чекай, ти замучишся набирати з такою швидкістю. Я перемкнув на голосовий набір, кажи.
Я сказав, натиснув «старт»і чекав що переді мною ось-ось з’явиться три порції: в паперовій обгортці покритій інеєм, на гладеньких дерев’яних паличках.От… зараз...Ну?! Нічого на столі не з’явилось.
- Це жарт такий?
Боря засміявся, підійшов до холодильника і дістав звідти дві порції.
– На, в таку спеку морозиво смакує найкраще.
І простягнув одне мені.А друге – моїй меншій сестрі, котра сиділа поруч за тим самим столом!
- Лізко, ти звідкіля тут?
- Прийшла сюди разом з тобою, ти чого, Максиме? – засміявся дядя Боря, - Перевчився?
І Лізка туди ж.
- Я ж з тобою прийшла, ти чого, Максиме?!
- А морозиво у тебе звідкіля?
- Ви з Лізою і принесли, три «Пломбіри». Я свій потім з ложечкою з’їм, бо інакше зараз всю бороду вимащу.
Слухай-но, хлопче, ти нормально почуваєшся? Якийсь ти блідий, мабуть, дарма я на тебе з тою машиною так насідав. Йди-но на вулицю. Глянь у вікно, на спортмайданчику вже вся твоя ватага, одного тебе не вистачає.
Я йшов до пацанів і думав: «Не варто було розмінюватись на дрібниці, а побажати чогось такого..., неймовірного… Щоб ми зіграли проти інопланетян! Зараз на стадіон вже спускалися б летючі тарілки, чи, може, вогняні кулі. І вони б вийшли: зелені, маленькі, як Лізка зростом, із ріжками – антенами.. Ми б їх раз-два в футбол розкатали, був би їм хокейний рахунок двадцять – нуль… А якщо вони будуть високі з сірою шкірою, без ріжків, але з усілякими над здібностями: гіпнозом, телекінезом і таким іншим? Таких спробуй обіграй…»
Лізка принесла із собою того щура. Схоже, вона собі його подарувала на мій день народження.На спортмайданчику її відразу ж обступили мої друзяки.
- Гарнюній! - заявила Ната, - Як його звати?
- Це я для Макса подарувала. Він їсть все. Його Путя звати, - відповіла Лізка.
- Ги-ги-ги!- відразу зреагували брати Ігор і Вітьок
Так-так, погані справи, я й не знав, як його Ліза охрестила. Тепер і до мене причепитись може. А у дворі як вже прозвуть, так і до самої старості може прізвисько лишитись, і навіть дітям передатись.
Он у Костяна дід моряком був. Так тепер і діда, і батька і самого Костика в селі «мореманами» кличуть. А моїх внуків через Лізин довгий язик «путями» кликати будуть? Треба виправляти ситуацію, поки не пізно.