День народження – це вам не якісь там тортики!

1

Про переліт вам нічого не розкажу, я все проспав. Усі п’ятдесят годин з хвостиком продрімав у купе, прив’язаний до нижньої полички.
Такий порядок: перед розгоном до другої космічної швидкості усі пасажири повинні спати, одягнені в спеціальні скафандри, а купе для захисту від перевантажень щільно зачиняють і заповнюють «розумною» рідиною зі змінною в’язкістю. Ця рідина – чутлива до найменших змін магнітного поля, як розказав мені тато. Підозрюю, що лекції з фізики у мене будуть при кожній нагоді, добре хоч ці два дні в анабіозі пролежав…
Фобос так само облаштували під вокзал, як і наш земний Місяць. Валізи там стали ще легшими, тому я сам закидав їх до вантажівки, котра нас забирала.
І тут до мене дійшло: я ж проспав свій день народження!
Все, не буде у мене свята: а ні тобі бабусиного торта, а ні друзяк в гості, і чемпіонат села з футболу розпочнеться і пройде без мене. Ну звичайно, будуть подарунки, і стіл мама накриє такий що ого-го… Але того відчуття, коли прокидаєшся, і згадуєш, перша думка: «У мене днюха!», – і увесь день, що б не сталось, настрій і взагалі все-все… Розумієте? Чекаєш приємної несподіванки, і це відчуття лишається, аж поки пацани не вижеруть всі солодощі, не поганяють дотемна м’яча, посидять з чаєм на ґанку, і врешті-решт, прихопивши по шматку торта «назавтра» розійдуться по домівках.
І воно лишається, коли засинаєш, а потім – Бац! – думка: гарний був день, найкращий. І почуваєшся так, ніби те, чого очікував сталось і усе нормально. Так от: усе це я проспав!
Валізи одразу стали важкими, а Марс над головою - якимось нудним. А я ж не кожного року буваю на Марсі – ось як мені паршиво стало…
Тато з Лізою за цілий ранок про те, що я іменинник – анічичирк.Змовились вони чи що? І тут у мене з’явилась малесенька така надія: все ще може буде норм, і на Марсі мене чекає хоч який, хоч поганенький сюрприз, ну хоч «для годиться»…
– Макс! Ти заснув, сину? Сідай в кабіну!
– Ого! Міцний козарлюга. Як звати, у який клас ходиш? – татові колеги по роботі, кремезні дядечки з охорони периметра, забирали вантажі для містечка, і нас вирішили забрати – місця вистачало.
– Максим. Учора виповнилось дванадцять.
– Вітаю.
– Будь кріпкий, – всі по черзі потисли мені п’ятірню.
Тато, як ніби й не чує, розмовляє з пілотом, а Ліза відвернулась і дивиться в ілюмінатор, як зменшується Фобос.
І тут – ось воно! Все буде добре! Якби ви тільки побачили ту Лізкіну хитрющу посмішку, відображену в ілюмінаторі, ви б теж відразу зрозуміли: все буде добре!
2
Моя мама – космобіолог. Вона заселяє Марс тваринами. Може вам здається, що тут нічого особливого: вода є, повітря є, лишилось насіяти трави та випустити овець - хай пасуться. Але все не так просто, повірте, бо я на цьому трохи більше за вас розуміюся, скажу без непотрібної скромності.
У мене з хімії й біології найвищий бал, я готуюсь стати космобіологом. То й що з того, що поки я виросту, на Марсі справді пастимуться вівці? Є й інші планети, інші світи – їх я і буду досліджувати й заселяти.
З Марсом як було? Спочатку зробили так, щоб там стала нормальна погода. Для цього просто поправили вісь нахилу планети.
Як? Ну ви даєте! Про таке навіть двієчники знають:вирішили створити на орбіті Марса штучний супутник, великий, як земний Місяць. Для того, аби не вираховувати на багато років уперед, як на нього впливатимуть природні супутники Деймос і Фобос, їх розібрали на скалки. З тих уламків, сплавлених у гігантську кулю й утворився новий Фобос (тоді й метеорити ловили, і з Марса залізо доставляли, і всеньке космічне сміття з Сонячної системи туди стягували).
Після того погода на Марсі стала трохи покращуватись: і морозів таких сильних вже не було, а ще стало можливим накопичувати воду. Не в озерах і ставках – до того ще довго. А от в штучно створених болотах вода могла зберігатись. От тоді-то за роботу взялись космобіологи: заселили Марсіанські болота бактеріями з Землі.
Бактерії розрослись і болота заселили усілякою дрібнотою. Після найпростіших і всіляких черв’яків за планом були комахи. Далі пішло-поїхало… Мама каже, що коли на Марсі зможуть жити птахи, тоді, вважай, робота виконана.
Поки що тут є пустеля з невибагливими рослинами типу кактусів та трясовини, зарослі всілякими мохами та лишайниками, заселені комахами та найпростішими. Мамина робота – забезпечити різноманіття тварин і рослин, а оскільки земні тут не підходять, вона вирощує в лабораторіях модифіковані, спеціально для Марсу.
Найкраще прижились червоні павуки. За кілька років вони розбрелись по всьому Марсу, а в районах екватора стали доростати до розмірів розжирілого крокодила – від них татові найбільше клопоту: лізуть на периметр. Та й всі інші комахи тут виростають велетенськими, добре, хоч комарі не водяться…
Ну от і прилетіли. Висадили нас прямо на подвір’ї бази відпочинку. На виході з трапа мене обняла мама, а потім дядя Боря, татів брат. За пів року, поки ми не бачились, він виростив бороду. Навіть не бороду, а густе руде бородище! Тепер одразу видно, що він дивак і винахідник (ще він інженер-метеоролог, але то – таке).
Мене відразу потягнули до святкового столу, бо я ж «третю добу не їв нічого путнього». Заходжу я в їдальню, а там – темно.
Тільки величезний тортисько світиться посеред столу, весь утиканий свічками. Іду я і думаю собі: «Як же мені їх всі з першого разу задмухати? Тут легені слонячі потрібні й хобот теж не завадить.»
І тут в темноті чую, хтось хихоче, аж бульки з носа лізуть, а потім щигля мені – бац! – і голос знайомий: «Вітаю…» – пошепки.
– Костян?
А тоді вмикається світло і вся ватага: «Ві-та-є-мо!»
– Пацани!
Це була справжня змова. Тато очолив у ній всіх моїх родичів і друзів. І вийшло як у кіно:шпигунський бойовик «Алі-Баба і сорок розбійників»!
Про спецоперацію під кодовою назвою «Максів день народження» всі знали ще за тиждень: і Костян, і Владик, і мої однокласники Ігор та Вітьок, і навіть їхня сестра Ната, яка теж в нашій банді. І ніхто з них не пробовкнувся, навіть не натякнув!
А Ліза? Їй же ще шести немає! Чесно, я навіть надумав, було, образитись, але не зміг. Надто вже знаменитий сюрприз вийшов.
Костян подарував мені щигля (виявляється, то був подарунок) і підписав рідкісну колекційну листівку з краєвидами вже зниклого Деймоса. Серед подарунків були: нервовий щур в коробці з дірочками – це від молодшої, новенький футбольний м’яч з автографами всієї нашої вуличної команди, кілька паперових книг... Що там ще? Тато, перш ніж піти на роботу, теж зробив подарунок:
- Максе, ти ж хочеш навчитись літати?
В уяві постала картинка: моє мужнє посічене шрамами обличчя ловлять об’єктиви відеокамер. Я посміхаюсь і махаю в натовп пацанам. Я старий космічний вовк, мені вже двадцять п’ять, мабуть, не менше. Схожа на Натку кореспондентка підбігає до трапу, щоб першою поставити мені запитання, яке всіх так хвилює: «Макс Олегович, які нові світи ви відвідали? Чи правда, що вам вдалось відкрити позаземну цивілізацію?» А я так скромно: «Для вас я просто Макс…»
- Макс?
- Хочу! Так, тату! Звичайно, хочу!
- Так і знав. Я записав тебе на курси пілотування. Тобі вже дванадцять, значить можна вчитись.
- Тату!
- Ну?
- Дякую тобі!
- «Дякую» - то забагато, - засміявся він, - Є одна умова: за два місяці будеш складати льотні іспити на легкий скутер.Там, окрім іншого, буде тест з фізики.
- Чому це «з фізики»?
- Особисто для тебе. З інструктором домовлено: не складеш іспит – не отримаєш прав. Ну, бувай, синку.Побіжу на роботу, у мене там павуки на периметр полізли.
«Ех, тату-тату…» - подумалось мені, - «Знав би ти, якому героєві стала на заваді ота твоя фізика…»
Потім підійшов Боря, татів брат.
- Агов, Максиме, зайди до мене взавтра. Покажу тобі свою погодну машину.
- Клас! То ти вже її завершив?
- Завершив. Зараз проводжу випробування. Подав заявку на патент.
- Вітаю. Слухай, Боря, у тебе не завалялось підручників з фізики?
- Є старий учнівський планшет, там вся шкільна програма. А тобі нащо? Тож канікули.
- Треба підтягнутись, татові пообіцяв.
- Серйозно?
- Дуже серйозно.
- Раз плюнути. Давай я тебе підтягну. Там в тій фізиці нічого складного: навчишся розв’язувати задачі – тоді все само собою стане зрозумілим. Головне - суть вловити. Згода?
- Згода.Можна я зранку зайду? Ми з пацанами запланували футбол, відкриваємо сезон. Опівдні починаємо.
- Давай, зранку і підходь. До речі: подарунок свій від мене отримаєш.