Миші, закони робототехніки та валізи

Розділ 1. Миші, закони робототехніки та валізи

1

Привіт, мене звуть Макс Олегович Рудик. Мою маму звати Марія, вона працює космобіологом на Марсі, тата - Олег, він начальник служби безпеки марсіанської колонії.А я вчусь у сільській школі на Землі.

Живемо ми утрьох: я з бабунею Мариною і Лізою Олегівною Рудик, моєю сестрою. І живемо ми пречудово: по-перше - сьогодні почалися літні канікули, по-друге – у мене післязавтра день народження, мені буде дванадцять, по-третє: ми з пацанами розпочинаємо сільський чемпіонат з футболу! От, так-от!

- Макс! Макс, матері твоїй ковінька, - (у Лізки випало кілька молочних зубів і оте «матері твоїй ковінька» - аж шкварчить)і писклявим басом, - Хай-но я тебе знайду - отримаєш на горіхи!

Залізні сходинки загриміли, ніби на горище підіймався хтось важкий. Моїй молодшій сестричці Лізі, подобається створювати навколо себе шум і гамір.Тому вона протупала, вибиваючи із кожної сходинки справжній набат. Від бабусиного господарського робота шуму було б менше. От тільки у Кеши вісім ніг, а у Лізки – лише дві.

-Защебни! – червоний сандалик опинився просто перед моїм носом.Я виліз з-під старого ліжка. Не знаю, як Лізці вдалося так швидко мене знайти, вона точно не могла підглянути, поки стояла за рогом будинку. І Кеша, бабусин робот ніяк би їй не сказав, він взагалі не говорить, такому господарчих роботів просто не вчать. Його запрограмували так, що він може тільки насвистувати: один раз – «так», двічі – « ні», тричі – просить додаткових пояснень…

Я защебнув їй сандалик.

- І шкарпетку поправ! Мені ж тисне!

- А сама? Тобі вже п’ять. Я у твої роки…

- Я просила Кешу, він не зміг - лапки не пристосовані. Він мучився-мучився, а потім показав, де ти ховаєшся.

- Ну ти хитрунка! Ми ж домовлялись: у роботів не питати, – я визирнув у відчинене вікно горища - Кешо! Я тобі забороняв підказувати!

Робот прискорив культивацію грядок з цитрусовими, свиснув тричі, розхитуючись на задніх маніпуляторах, прикрив свій відступ хмарою куряви.

– А що ти тут робив? – Лізка заглянула під ліжко, на знайдені мною скарби

– О-о-о! Що це?

– Це підшивка журналів, гумористичні комікси двохсотлітньої давності.

– Перець один-дев’ять-вісім-шість. О, тут дяді й тьоті із синіми та червоними носами, які смішні. Про що воно?А чого тут такий запах?

– Це через мишей.

– Вони тут живуть? А навіщо вони тут? А що вони їдять?

– Так, тут, і взагалі де заманеться, – почав відповідати на чергу із запитань, – Ні для чого, вони просто живуть – і все. Їдять все підряд, он бачиш: лушпиння з горіхів, журнали прогризені.

Я вирячив очі, простягнув пальці, ніби зігнуті кігті, — А ще їдять дітей, отак: «Гр-р!» – Особливо люблять відгризати кіски дівчаткам п’яти років, агр-р!

– Мені п’ять з половиною, не боюсь, бе-е ! – Лізка висунула язика і побігла сходами вниз, – Ну?Тебе довго чекати? Бабуня кличе!

Вечорами Ба сідала біля лампи й бралася за рукоділля. Скільки її пам’ятаю, у вільні хвилини вона «в’язала» алгоритми в таблицях.Вона сама програмувала усеньких домашніх роботів, і сусідам теж. Кажуть, у неї золоті руки.

Мені одинадцять, а Лізці, я вже казав, – п’ять з половиною. Але бабуся Марина завжди говорила із нами, як з рівними, ніколи не кепкувала, терпляче відповідала на всі «чому-як-коли», берегла наші секрети.

– Максимку, через п’ять хвилин тато передзвонить!

2

– Алло!На зв’язку, говоріть! – на екрані посміхнувся тато, – Привіт, дітки.

– Та-а-ату! - Лізка перша опинилась перед екраном, – А тут є миші! Вони їдять все!

– Моє ти сонечко… Максе, Лізо, у мене гарна новина:у нас на Марсі запрацювала база відпочинку. І ви відправляєтесь на канікули…На Марс! У вас будуть особисті кімнати! Я вже на Місяці, мені потрібно дещо по роботі, а взавтра зранку залечу за вами. Так що речі збирайте вже сьогодні.

Що тут почалось! Варення з погреба, консервації, пиріжки в дорогу, «всього потроху», зелень і гостинці мамі, татові, дядечку Борису.Теплі речі, легкі речі, шарфи та в’язані шкарпетки. Усе це загорталось у плівку, пакувалось у сумки й коробки.

Лізка зібрала всі свої платтячка, іграшки, колекцію пір’я і квіток, малюнки, книжку казок, по одній банці варення собі й мені.І це тільки в дорогу, бо ж до Марса «дале-е-еко» – аж дві доби летіти.

Щоб спакувати все це, сестра позвала на допомогу Кешу, і, поки той, посвистуючи, переносив речі, щось шепотіла йому.Мабуть, нарізала задачі на час своєї відсутності. Добре, що у Кешиній програмі закладено пріоритети – тобто він повинен вирішувати, що важливіше. Насамперед Кеша піклується про безпеку людей навколо, потім про свою безпеку. Крім того, іще є повсякденна робота і різноманітні домашні справи, котрі йому доручає Ба. А на Лізині дурниці йому не стане часу.

3

– Діти, це ваш багаж!? Я мав на увазі дещо інше, коли говорив: «Зібрати речі».Я ж не сказав: «Усі речі в будинку».

Тато – дуже сильний і суворий, він захищає периметр міста від чудовиськ і слідкує за порядком всередині.А от перед бабусею Мариною – спасував.

– Дітям потрібні вітаміни! Де ти їх там в пустелі набереш?! З кактусів натрусиш? З чого ви там варення, може, з лишайників варите?

А тут мішечок сушини, Марія буде компоти варити. А не схочеш - Борисові віддаси. Хай-но я йому подзвоню! Дізнається, що ти племінників до авітамінозу довести хочеш! Тут часник в торбині, лимончики домашні – це від цинги…

– Цинга?! Яка цинга, мамо!? Двадцять третє століття! Тут летіти годин п’ятдесят.Та мене на вокзал не впустять з такими баулами.

– Часник твоя Машка в плов додасть, ще спасибі скажеш. А лимонів тут відро тобі, і для Борі відро. Так що не варнякай, ходи, обніму, – бабуся Марина обняла тата, почала розціловувати Лізку.

Я, тим часом узяв першу-ліпшу сумку, почав тихцем відходити на безпечну відстань, типу, щоб допомогти татові пакувати гостинці на борт.

Але де там. Бабусині руки зловили мене за голову, від чого мої круглі щоки стали ще повнішими. Зі швидкістю, якій позаздрив би будь-який дятел в нашому лісі на мене посипались поцілунки: «Трах! Бах! Та-та-та!» – і завершальний, в щоку, наймокріший від сліз: «Плюм!»