Розділ 55

Ульяна, зараза, знайшла привід залишити нас з Максимом наодинці. «Термінові справи», бачите, в неї на вечір намалювалися — так я й повірила. Може, це й на краще, бо надалі уникати розмови безглуздо.  

Мені ніяково під пильним поглядом Максима; відчуття, ніби повітря стало густим від напруги, бракує кисню.  
— Ти був правий, — не витримую перша. — Це через мене інформація потрапила в цю недогазету.  
— Дурниці, — категорично заперечує Максим, все ще не зводячи з мене погляду. — Ти не відповідальна за підлість інших людей. Я ще тоді в клубі зрозумів, наскільки вона лицемірна. Аня не просто намагалася звабити хлопця кращої подруги, а й тебе пробувала виставити в найгіршому світлі. Мені шкода, що Аня виявилася настільки... підступною.  
— Це не змінює той факт, що я сама все їй розказала, я дала Ані доступ до свого телефону. А отже, і проблеми — через мене...  
— Дано... Будь ласка, не треба себе звинувачувати. Це все одно нічого не змінює; головне, що ми знаємо правду, — Максим обережно накриває мою руку своєю. Від його дотику сироти пробігають по шкірі.  
— А що Олег Петрович? Як він відреагував? — здавленим голосом ставлю питання, відповідь на яке мені страшно почути.  
— Ех... — прочищає горло, ніби намагаючись виграти час. — Олег Петрович усунув мене від посади генерального. Мишков отримав бажане, не дарма стільки зусиль приклав.  

Відчуваю, як в обличчя б’є гаряча хвиля; в розпачі заплющую очі, намагаючись усвідомити почуте. Ні, це не справедливо! Марчук не міг так вчинити з Максом. Блін, невже він не бачить, скільки сил той приділяв компанії?  
— Ти маєш негайно все розповісти дядькові! Коли він дізнається, що статті замовив Мишков...  
— Ш-ш-ш... — Максим притуляє пальця до губ, перебиваючи мою емоційну тираду. — Я не збираюся нікому нічого доводити.  
— Але... Це ж не справедливо! — на нервах підхоплююся зі стільця й починаю ходити туди-сюди по крихітній кухні. — Ти маєш розказати все Олегу Петровичу! Не можна дозволити Мишкову добитися свого. Максе, ти ж так мріяв про цю посаду, стільки зробив...  
— Ні, — Максим відводить погляд убік і кілька секунд про щось зосереджено думає. Потім повертається обличчям до мене. — Я багато думав про це... Раніше мені здавалося, що компанія понад усе; я готовий був підлаштовуватися під вимоги дядька. А зараз розумію, наскільки хибно все це було. Я більше не хочу нічого доводити...  

Сідаю на стілець поруч і беру його руку в свої долоні. Я бачу, як важко йому даються слова; гіркота в голосі коханого здавлює мені серце. Разом з тим відчуваю, наскільки важливо йому виговоритися. Тому я готова слухати — ось так, тримаючи за руку, показуючи, що я поряд, що все зрозумію.  
— З першого дня роботи в компанії я намагався показати професіоналізм, довести, що гідний... Але цього було замало; він завжди зрівнював мене з батьком, проектував на мене його слабкості. Лише зараз я усвідомлюю, наскільки ідіотськими були мої спроби підлаштуватися під вимоги дядька. Вся ця авантюра з фальшивими стосунками... Маячня. Я мав з самого початку встановити межі.  
— Тут ми з тобою схожі, — гірко посміхаюся, усвідомлюючи, наскільки Максим правий. — Зараз я розумію, що поводилася як впертий підліток, який хоче щось довести світу. Мною керувало бажання здаватися, а не бути. Парадокс: я на кожному кроці кричала, що така незалежна, що думка інших для мене нічого не значить, а насправді робила все, щоб комусь щось довести. Батькам, Артурові, знайомим, колишнім друзям і недругам. Я так боялася виглядати невдахою... Я вчинила по-дитячому, коли шантажем потягла тебе на весілля.  
— Ми обоє стали заручниками власних страхів і переконань. Але знаєш, я радий, що так вийшло... — останні слова він каже напівпошепки, ніжно дивлячись мені у вічі.  
— Чому? — затамувавши подих, питаю хриплим голосом.  
— Все просто: ця авантюра подарувала мені кохання. Страшно навіть уявити, що я міг тебе прогавити... Ти змінила моє життя; я почуваюся щасливим поруч з тобою, ти мені потрібна. Сподіваюся, пробачиш мене й даси шанс.  

Завмираю від цих слів, сказаних з острахом і надією. Мій язик ніби приріс до піднебіння; я намагаюся ним поворухнути — марно. Мене затоплює хвиля безмежної ніжності й любові до цього чоловіка.  
— Я розумію... Тобі ще потрібен час, я готовий зачекати... — поспішно додає Максим, видно, неправильно зчитавши моє мовчання.  
— Мені не потрібен час, — зізнаюся напівпошепки, заглядаючи йому у вічі. — Я кохаю тебе. А пробачати... Ми обоє були неправі. Давай домовимося: на майбутнє спочатку говорити один з одним, а вже потім робити висновки. Я думаю, нам обом треба вчитися будувати здорові стосунки; не факт, що буде просто...  

Максим бере моє обличчя в долоні, нахиляється так близько, що ми майже торкаємось один одного. Його пальці ніжно погладжують мої щоки, а очі сяють вдячністю й коханням.  
— Я кохаю тебе, — шепоче, після чого торкається моїх губ своїми. — Дякую, що дала мені шанс; обіцяю, ти не пошкодуєш. Я зроблю все, щоб ти була щасливою.  
— Я вже щаслива. Безробітна, із зіпсованою репутацією, але щаслива, — додаю з долею іронії.  
— Ми з тобою обоє так чіплялися за свою роботу — і обоє залишилися без неї, — хмикає Максим.  
— Гарна парочка, нічого не скажеш. І що ми робитимемо?  
— Не знаю, щось вигадаємо.  

Максим ліниво знизує плечима, після чого притягає мене до себе. Відчуваю, як шкіру обпікає гарячий подих; перш ніж його губи впиваються в мої, обвиваю шию коханого руками, притискаючись до нього ще сильніше. Мої губи розтуляються під ніжним натиском його язика. Боже, як сильно я скучила за його поцілунками! Серце калатає, ніби хоче вирватися з грудної клітки, де йому тісно. Як у тумані чую свій приглушений стогін; я не здатна зараз думати, я можу тільки відчувати. Насолоджуватися!  
— Поїхали до мене, — від надлишку емоцій його голос звучить дещо грубо, з відчутною хрипотою. Очі палають диким вогнем бажання, від якого зносить дах.  
— Пізніше, — мій шепіт теж більше схожий на хрип. Беру Максима за руку й тягну його у бік спальні. Він потрібен мені зараз; я не можу... Не хочу чекати жодної хвилини. Я його хочу! Я його кохаю!