Розділ 54

Дана  
 

Огида, яку я зараз відчуваю, настільки концентрована, що навіть відчуття образи губиться на її фоні. Як після такого мерзенного підступу вона може дивитися мені в очі й посміхатися? Вже кілька хвилин я уважно спостерігаю за Анею, яка намагається поводитися невимушено. П’є своє лате й щось там розповідає; я не вслухаюся. Але вона видає себе нервовими нотками в голосі, і сполоханим поглядом.  

— Знаєш, хто замовив статтю? — несподівано обриваю її монолог.  

У Ані збивається дихання, вона витріщається на мене; помічаю, як розширюються її зіниці. Нічого не відповідає, захоплена зненацька, не знає, як виплутуватися.  
— Мишков, — продовжую, не давши їй часу оговтатись.  
— Мишков? — розгублено перепитує, все ще дивлячись на мене.  
— Так, твій бос. Як ти це поясниш?  
— Тобто?! Ти що, мене у чомусь звинувачуєш? — Аня нарешті опановується й обирає стратегію ображеної праведниці. — Я уявлення не маю, звідки в Олександра ця інформація. Я тут до чого? Ніколи б не подумала, що ти зможеш таке подумати після стількох років...  
— Про угоду знало дуже обмежене коло людей.  
— І що? Чому ти на мене подумала? Може, це Ульяна твоя, вона ж теж знала. Але звинувачуєш ти мене, — емоційна відповідь Ані привертає до нас увагу решти відвідувачів кав’ярні.  
— Тому що Мишков — твій шеф, Уля його навіть не знає. А ще тому, що в тебе була можливість перекинути файл з угодою з мого телефону. Ань, ти просила в мене телефон, щоб подзвонити по роботі, але у вихідних був лише номер таксі. Чому?  
— Кх... Чому? Тому що ти зовсім схибилася із своїм Вітровим. Максим се, Максим те. Тошно! А ні, ще Ульяна, а мене ти просто викинула із свого життя, як непотріб, використаний чайний пакетик. Я була потрібна, допоки не з’явився багатенький ухажор. Тільки от ти для нього лялька, — розійшлася злісною тирадою Аня.  

Нічого на це не відповідаю. Кидаю на колишню подругу погляд, переповнений гіркого жалю, підводжуся й йду. Мене душать сльози образи. Як так?  

Я здогадувалася з самого початку. Як тільки перші емоції вщухли, і я почала спокійно аналізувати ситуацію, але частина мене вперто відмовлялася вірити в очевидне. Ну бо це ж Аня! Аня, яка стільки років була поруч, від якої в мене не було таємниць...  

Але коли вчора ввечері Ульяна повідомила ім’я замовника статті, соломинка, за яку я вчепилася, зламалася. Досі відчуваю гірчавий присмак у роті — присмак дикого розчарування. Я призначила цю зустріч у кав’ярні, бо хотіла подивитися їй в очі, хотіла особисто повідомити, що все знаю. І от зараз, прямуючи до своєї машини, я думаю: коли все змінилося? Як я могла не помітити такі суттєві трансформації в Ані? Адже все було добре, принаймні доти, доки в нас з Максом не зав’язалися стосунки. Невже вона дійсно приревнувала мене до нього? Маячня. Але навіть якщо й так, це жодним чином її не виправдовує.  

До речі, про Макса: сьогодні ми зустрічаємось. Не знаю, як на це реагувати. З одного боку, я шалено скучила за ці кілька днів; з іншого, поки що не розібралася в собі остаточно. Але Ульяна, яка добула для нас таку важливу інформацію, заявила, що вона не папуга, щоб по сто разів розповідати одне й те саме. Тому сьогодні ввечері ми зустрічаємося втрьох, і Уля має викласти подробиці. Якщо чесно, мені дуже цікаво, як їй вдалося це провернути. Видно, професійний навик.  

В обумовлений час Максим постукав у двері нашої квартири. Ульяна сама пішла відчиняти, поки я нервово очікую на кухні. Серце прискорено бється об грудну клітку, коли з коридору доноситься знайомий голос. Мить — і вони вдвох з’являються на порозі. Прикипаю до нього поглядом, нічого не можу з собою вдіяти. Він теж не зводить з мене очей. Моїм тілом прокотилася хвиля тепла, бо в його погляді читається радість і спокута.  
— Так і будемо драматично мовчати? — Ульяна приводить нас до тями своїм запитанням.  
— Кх... Всі у зборі, може, нарешті розкажеш, як тобі вдалося дізнатися ім’я замовника? — переводжу погляд на подругу.  
— Терпіння. Може, чаю вип’ємо?  

Ульяна підходить до столешні, щоб увімкнути чайник.  Мене починає теліпати від нетерпіння. Ну, нащо тягнути час? Ми ж не в прямому ефірі на талант-шоу.  
— І? — нетерпляче підганяю, коли подруга сідає за стіл навпроти.  
— Все виявилося навіть простіше, ніж я думала. Трохи хитрості — і вуаля! — розводить руками, все ще зберігаючи інтригу. — Так от, я зв’язалася з авторкою статті й призначила їй зустріч під приводом, що маю для неї ексклюзивну інформацію. До речі, перша стаття про тебе теж її творчість, — звертається до Максима.  
— Уль, не тягни, — підштовхую її продовжувати.  
— Ми зустрілися; я представилася знайомою Максима, сказала, що знаю про нього таке, про що ніхто навіть уявити собі не міг.  
— Цікаво, і що ж це за сенсація? — звівши брови, питає Максим.  
— Боюсь, ти образишся, — обережно відповідає подруга.  
— Ти починаєш мене лякати.  
— Думаю, що лякатися не варто, хіба що червоніти, — хмикає Ульяна. — Я сказала, що насправді ваші стосунки — це піар-роман. Як і вся твоя скандальна репутація, тому що насправді тебе цікавить не жіночий гендер, і в мене є докази.  
— Що?! — Максим схоплюється із стільця; його очі кумедно округлилися.  
— Ну, пробач, це краще з того, що прийшло мені в голову; головне, зпрацювало. Та сядь ти! Так от, я натякнула, що за докази хочу винагороду. Тоді вона прогнозовано сказала, що їй потрібно зв’язатися з редакцією, і таке інше. Я наполягла, що відповідь мені потрібна сьогодні, тому запропонувала їй зателефонувати в редакцію, поки я сходжу у вбиральню. Вона так і зробила, а я записала розмову на диктофон, заховавши його в жакеті. Ну, далі ви знаєте: телефонувала вона не в редакцію, а чуваку на ім’я Олександр Васильович.