Розділ 53

Максим  
Зціплюю зуби, аби не зірватися. Мене вкотре за останні кілька днів вичитують як недолугого школяра. Вчора мама заявилася до мене додому й накинулася з нестримним потоком докорів. Чого вона тільки не наговорила — по класиці не обійшлося без порівнянь з батьком. Я тримався, поки її не занесло. Коли з вуст матері одна за одною почали лунати образи в бік Дани, в мене наче зірвало дах.  

І от тепер дядько сидить навпроти мене в кабінеті й читає нотації. Зазвичай стриманий і поміркований чоловік зараз ледь слиною не бризкає мені в обличчя. Стільки некомпліментарних епітетів у свій бік, виказаних за десять хвилин, я не чув ще ніколи. Гидко. Відчуття, ніби бармен змішав злість, сором, обіду, добряче так збовтав і дав мені випити.  

— Максиме, ти не просто мене розчарував, ти зробив усе, щоб у мене не залишилося крихти поваги до тебе. Якщо ти думаєш, що я дозволю, щоб моєю фірмою керувала настільки безпринципна людина...  

— Годі! Дядьку, мені давно не п’ятнадцять. Моє особисте життя нікого не має обходити. Зневажаєш мене? Що ж, твоє право, але нотацій читати не треба, — мій голос аж бринить від стримуваних емоцій.  

— Ти затикатимеш мені рота? — підвищує голос, стискаючи кулаки. — Ти підставив у першу чергу мене, мою репутацію, репутацію «ТехноЛюкс». З нами вже розірвали контракти деякі клієнти.  

— Я це владнаю, — апелюю впевненим голосом, хоча насправді не знаю, чи зможу виконати цю обіцянку.  

— Ні, це владнає новий директор.  

Сіпаюся, як від удару батога. Я знав, що все це не пройде для мене безслідно, але до такого повороту не був готовий. Мені здавалося, що кілька місяців сумлінної й досить ефективної праці на посаді директора надали мені певний імунітет. Невже дядько бачить лише мої проколи? За кілька секунд шок дещо послаблюється, і я врешті відповідаю:  

— Що ж, тобі видніше, — піджимаю губи, намагаючись стримати емоції.  

— Ти отримав посаду обманним шляхом, — кидає звинувачення, дивлячись мені в очі.  

— Ти зараз серйозно? Тобто єдиним критерієм, за яким ти довірив мені фірму, було моє особисте життя? На біса тоді я стільки років працював? — вибухаю, тицяючи пальцем у теку, що лежить на столі.  

— Для бізнесмена головне — честь...  

— Та невже? Тобі не здається, що твоє уявлення про бізнес дещо ідеалізоване? Дядьку, не мені тобі розказувати, що й як тут влаштовано. Словом, я тебе зрозумів, можеш не переживати — сцен влаштовувати не буду.  

Ми ще обмінялися кількома репліками, але, по великому рахунку, на цьому сварка закінчилася.  

Як тільки дядько виходить з кабінету, я кілька разів добряче гримаю кулаком об стіл під супровід відбірної лайки.  

До поколювання в пальцях мені зараз кортить дізнатися, хто замовив статтю. Через неї моє життя руйнується як картковий будиночок від легкого пориву вітру. Я досі не знаю, чи вибачить Дана мені прояв недовіри. Вчора вона прислала коротке SMS, повідомляючи, що їде на кілька днів до батьків. Першим поривом було зателефонувати, розпитати... Але я стримався — потрібно дати їй час.  

І от зараз ще один важливий аспект мого життя розвалюється на очах. Біда не в тому, що я втратив керівну посаду. Я втратив набагато цінніше для себе — сімейну справу. Дітище батька, яке він проміняв на залежність. Не знаю, чому для мене так важливо було отримати цю посаду. Може, таким чином я просто хотів довести, що не такий як він. А може, це була моя спокута перед батьком за ті фатальні слова. Хай там як, а мої спроби зазнали фіаско.  

Насилу допрацьовую до кінця дня. Спокуса послати все до біса пронизувала мене наскрізь. Але я маю впорядкувати справи, спробувати виправити ситуацію з клієнтами. Все-таки доля «ТехноЛюкс» мені небайдужа, хоч я й не збираюся залишатися в компанії.  

Дорогою з офісу хочу набрати Давида. Щоб, запропонувати як у старі добрі часи, завалитися в клуб і добряче накидатися віскі. Але опановую в собі цей порив — алкоголь не найкращий спосіб вирішувати проблеми. Швидше, навпаки, це спосіб створити нові. Тому просто їду додому.  

Мені кортить набрати Дану, хоча б на кілька секунд, щоб почути її голос. Цікаво, що там у неї. Розумію: додому вона поїхала, швидше за все, через статтю. Якщо її рідня це прочитала... Як усе паскудно.  

До речі, я переконався, що Крістіна ніяк до цієї справи не причетна. Ця версія з самого початку здавалася мені мало ймовірною. Не тому, що я дуже Кріс довіряю, просто в неї не могло бути доступу до інформації. Так от, вчора в нас з нею відбулася розмова; вона заперечила свою причетність. Я їй вірю — ну, по-перше, на це вказувала її реакція; по-друге, у Крістіни просто не було можливості.  

Опинившись в дома,  таки наливаю собі віскі. Розвалююсь на дивані із склянкою в руці. Мені треба впорядкувати думки. Може, алкоголь для цього не найкращий помічник, але треба ж якось зняти напругу. А заодно пом’янути мрію останніх років десяти.  

Перед очима — розчарований вираз обличчя дядька, у вухах — його звинувачення. Роблю ковток обпікаючого язик напою. Намагаюся перебити алкоголем гидотний присмак поразки. Моє гірке усамітнення перериває телефонний дзвінок. Тягнуся рукою до смартфона, що лежить на краю журнального столика. Ульяна. В мені спалахують протилежні емоції: подив, надія, тривога.  
— Ало, привіт, — поспіхом приймаю виклик.