Розділ 52

Нашвидкоруч кидаю в рюкзак найнеобхідніше. Тремтіння в тілі ніяк не вщухає, і це неабияк дратує. Струшую руками, ніби це може допомогти.  
— Ти впевнена? — з порогу озивається до мене Ульяна, намагаючись своїм запитанням остудити мій запал.  
— Впевнена? — Видаю нервовий смішок. — Я останнім часом вже ні в чому не впевнена. Моє життя котиться в дупу з такою швидкістю, що я оком не встигаю кліпнути.  

— Саме тому зараз не час для імпульсивних рішень. Я розумію, тобі неприємно...  

— Уль, моя сестра вагітна, і зараз вона ридає через мене... Через дебільну статтю, в якій стверджується, що я закохана в її чоловіка. Мати вважає мене у всьому винною і не лише в емоційному стані Емілії. Вона прямо назвала мене ганьбою родини...  

Затинаюся, бо ком образи так здавлює горло, що фізично важко говорити. Мені боляче, гірко... Мені соромно. У чомусь мама права: я дійсно загралася. Але все це ніщо у порівнянні з почуттям провини перед Лією. Вагітна. Хотіла б я дізнатися цю новину в інший спосіб. Згадую слова мами, і тіло мов пронизує струмом.  

— Ти завжди була егоїсткою, ніколи не хвилювалася, як твої вибрики позначаться на інших. Але якщо з Емілією чи з її дитиною щось станеться через стрес, це буде на твоїй совісті.  
— Дитиною? — шоковано перепитую, намагаючись усвідомити почуте.  
— Твоя сестра вагітна, але хіба тобі є до цього діло? Навряд чи ти рада, що в них з Артуром буде дитина.  

Це не припущення з боку мами, це звинувачення, так ніби я чудовисько якесь. Я маю поїхати додому, маю поговорити з сестрою, нарешті закрити історію з Артуром. Та й батькам про нас з Максимом треба пояснити, якщо звісно мене захочуть чути.  

— Уль, думаєш, я хочу їхати туди? Але й залишити все ось так не можу, хоча б заради Емілії і її дитини. До того ж у мене з’явився вільний час, я ж тепер безробітна, — додаю з сарказмом.  

***  

Припарковую машину біля воріт батьківського дому, глушу двигун, але ніяк не можу наважитися вийти з автівки. Довга дорога у супроводі гнітючих думок остаточно мене виснажила.  

— Фух, — нарешті збираю до купи залишок сил і виходжу назовні.  

Вдома нікого нема, мабуть, батьки на роботі — не всі ж як я безробітні. Тому відчиняю двері своїм ключем. Підіймаюся в свою колишню кімнату, кидаю рюкзак на крісло. Хмикаю, бо мені згадалося, як Максим крутився на ньому і скиглив. Спускаюся на кухню, роблю собі каву, намічаючи план подальших дій.  

— Привіт... Треба зустрітися, я в місті, — збираюся з силами і телефоную сестрі.  

— Добре, приїжджай, скину адресу, — мені ріже слух апатія в голосі Лії.  

Боже, як складно! І навіть трохи страшно. Що як Емілія не зрозуміє, не повірить, і це завжди стоятиме між нами? Я боюся втратити свою сестричку, вона єдина завжди приймала і любила мене такою, як є.  

— Привіт, — вичавлюю з себе, коли сестра відчинила двері квартири. Її пригнічений вигляд коле мені серце.  

Ми проходимо у вітальню; не зважаючи на внутрішню напругу, відзначаю гарний інтер’єр. Видно, сестра таки скористалася послугами дизайнера, а не порадами мами. Це не може не тішити навіть у такій ситуації.  

— Ліє... Щодо тієї статті... Все не так, вони перекрутили максимально.  

Мені довелося розповісти сестрі всю правду, бо тільки так можна повернути втрачену довіру. Це мій шанс не просто заспокоїти Емілію, переконати, що її хвилювання стосовно моїх почуттів до Артура безпідставні, а й зберегти наші стосунки. Раніше я не усвідомлювала, наскільки дорогою для мене є сестра. Я хочу бути частиною її життя, хочу бачити, як росте племінник чи племінниця.  

— Ти справді кохаєш Максима? — з недовірою перепитує Лія.  

— Справді. Ніколи б не подумала, що той, кого спочатку терпіти не могла, стане для мене таким важливим. Уявляєш, раніше я його ніяк, окрім «бовдур», не називала. Хоча... «Придурок», «мудак», — намагаюся трохи розрядити напругу.  

— Я рада за тебе. Коли мені показали статтю... — зітхає, стримуючи сльози.  

— Ш-ш-ш, тобі не можна хвилюватися. Пробач мені. Мама права: я вчинила егоїстично, — обіймаю Емілію за плечі.  

— Я рада, що ти так вчинила. Інакше ви з Максимом не були б разом, — пояснює, наткнувшись на мій спантеличений погляд.  

— Я влаштувала цю виставу не через Артура, ну, принаймні, це не було основною причиною. Я просто не хотіла, щоб на мене дивилися як на невдаху. Я так втомилася бути «нетакусею» для мами...  

— Не треба так думати, — мотає головою Емілія, потім тикає в мене пальцем і натхненно видає: — Ти класна! Я часом заздрила твоїй силі, здатності відстоювати свої бажання, йти наперекір. Мені завжди бракувало духу... Я потайки мріяла бути такою, як ти.  

Це одкровення здитонувало в моїй голові як вибухівка. Ідеальна Емілія, якою всі завжди захоплювалися, хотіла бути такою, як я. Як я, бляха?!  

Ми ще багато про що говорили, вперше будучи повністю відвертими. І це, скажу я вам, кайф. У мене ніби Еверест з плеч зняли, ну може не Еверест — Говерлу. Я щаслива, що ми нарешті закрили питання Артура, яке останніми роками висіло між нами. Боже, мені фізично стало легше дихати.  

Ближче до вечора я повернулася до батьківського дому. Цього разу вони обоє були вдома, але радісний прийом для мене влаштовувати ніхто не поспішав. Мама зустріла мене незадоволеним поглядом, повним німих претензій. Ейфорія від розмови з сестрою випарувалася миттєво.