Розділ 51

Дана
— Тут потрібна хитрість, — задумливо закушує верхню губу Ульяна, вислухавши мене. — Ніхто не здасть свого інформатора, навіть у жовтій газетці, особливо у жовтій.  

Я дивлюся на Ульяну, яка розмішує ложечкою свій чай без цукру. Ця дивна звичка подруги діє на мене заспокійливо, а може, то просто запах м’яти. Хай там як, а мені вже набагато краще, бо поки їхала до дому, руки тремтіли від нервового перенапруження. Особливо сильно мене вразила недовіра Максима — так боляче мені не було ніколи. І навіть вибачення не змогли повністю вгамувати цей біль. Він ніби пожежа обпікав мені грудну клітку, задушуючи їдким димом образи.  

— А якщо просто грошей запропонувати? — Цей варіант здається мені найбільш ефективним, тим паче що Максим може собі це дозволити.  

— Ні. Підкуп, звісно, може спрацювати, але далеко не факт. Автор статті може побоятися подальших розбірок, до того ж ти не знаєш, хто замовник. Може, за статтю вже гарненько заплатили.  

— Добре, і що тепер робити?  

— Треба подумати. Вам з Максимом теж варто визначити коло осіб, які могли знати про угоду, — резонно пропонує подруга.  

— З мого боку знали лише ви з Анею. Я вже думала про це. Припустимо, Аня комусь розбовкала, але ж фрагмент угоди... де вони його взяли? Та й статтю хто замовив? Ані це точно не потрібно. У нас з нею хоч і зіпсувалися останнім часом стосунки, я не вірю в підлість з її боку.  

— Логічно, — киває головою Ульяна, погоджуючись із моїми доводами. — А як щодо матері Максима і цієї Крістіни?  

— Маргарита? Точно ні, — кривою гримасою відповідаю на припущення. — Для неї репутація Макса надто важлива, точно не співставно з неприязню до мене. Тим паче невідомо, як на всю цю історію відреагує Марчук. А стосовно Крістіни... я допускаю, що вона здатна на це, але звідки в неї інформація?  

— Гарне питання. Наскільки я розумію, у них з Максимом спільне коло спілкування, може, він розповідав про угоду комусь із друзів, а ті в свою чергу...  

— Фух, — ховаю обличчя в долоні, я зовсім заплуталась.  

— Ти головне не хвилюйся, ми обов’язково розберемося. І все у вас з твоїм Вітровим буде добре.  

— Ой, не знаю... Недовіра з його боку — симптом хворобливих стосунків, — мені ріже слух гіркота у власному голосі.  

— У тобі говорить образа. Розумію, приємного мало в підозрах з боку коханого чоловіка, але це реалії. В житті не буває ідеально, Макса це не виправдовує, звісно. Але головне — він вчасно усвідомив.  

— Ти дійсно так думаєш? — впиваюся поглядом в обличчя подруги.  

— Я думаю, тобі треба приймати рішення на холодну голову.  

Після розмови з Ульяною я зателефонувала Максимові. Як же непросто було набрати його номер! Одна частина мене хотіла забути ту кляту розмову, його холодний погляд, повний звинувачення... Інша ж кричала про гордість. Але нам таки треба поговорити, тому, вимкнувши світло в своїй кімнаті, лягаю в ліжко й беру до рук телефон. Серце починає стукати в прискореному ритмі під характерний звук виклику.  

— Ало, — знайомий голос, просяклий провиною, тільки посилює мій біль.  

— Я поговорила з Улею... Вона спробує щось дізнатися по своїм каналам, тож поки нічого не роби, — тараторю, прочистивши попередньо горло.  

— Я почекаю. — Пауза. — Дано, пробач...  

— Давай не зараз, — різко обриваю чергову спробу Максима перепросити, бо боюся власної реакції. — Триматиму тебе в курсі.  

Відключаюся, не чекаючи відповіді. Я ще не готова обговорювати все те, що сталося сьогодні. Ульяна права: мені потрібна холодна голова, а зараз мною керує вибухова суміш емоцій.  

Після безсонної ночі почуваюся кепсько, виглядаю, до речі, не краще. Тому зосередитися на роботі ніяк не виходить. Думками я де завгодно, але не в новому проекті. Тру червоні очі, у спробі хоч трохи вгамувати печіння, після чого повертаюсь до клятого слайду. Вже з півгодини безрезультатно вовтужуся з ним.  

— Тепер все стало на свої місця, — лунає поряд бридкий голос Лариси з нотками глузування.  

Відриваю погляд від монітора й бачу біля свого робочого стола зловтішну пику Лариси. Не треба бути екстрасенсом, щоб здогадатися: нічого доброго мені це не віщує.  

— Було б добре, якби ти теж пішла до свого місця, а не біля мого стовбичила.  

— Як дотепно! А я все думала, що такий чоловік як племінник Марчука міг знайти в такій як ти... Тепер ясно, — протягує з насмішкою.  

У мене ніби вибили з легень усе повітря. Боже, яка ганьба! Тепер зрозуміло, чому Лариса світиться від задоволення.  

— Це ж треба так низько впасти, зате тепер ти — зірка жовтої преси, — бридко шкіриться. — Шкода тільки, що з такою репутацією Яковенко на кілометр не підпустить тебе до клієнтів. Ти не переживай, я людина добра: якщо гарно попросиш, візьму тебе до себе у асистенти. Словечко перед шефом замовлю, щоб з ганьбою не виперли.  

— Пішла ти!  

Підводжуся й іду до вбиральні під супровід реготу Лариси. Мене аж трясе від злості, сорому... Лариса, стерва, права: Яковенко, який труситься над репутацією агенції, після такого скандалу не підпустить мене до клієнтів. Це ж можна трактувати як порушення службового етикету. Блін!