Розділ 50

Максим  
 

Гарчу, влупивши кулаком об стіну, як тільки за Даною хлопнули двері.
— Чорт!!! — нервово витираю краплі крові об футболку.  
За кілька секунд туман гніву в голові розсіюється, і приходить гірке усвідомлення.  
— Ідіот! — стогну, прикриваючи очі.  
Зриваюся з місця й буквально вискакую з квартири, навіть не зачиняючи двері. Я маю її наздогнати, маю все виправити.  

Мені здається, що ліфт рухається неприпустимо повільно. Руки від нетерпіння стискаються в кулаки й знову розтискаються. Біля вхідних дверей налітаю на якусь жінку, мало не збивши її з ніг.  
— Ей! Що ти робиш? — верещить мені вслід.  

Ігнорую; вибачатися мені немає коли, принаймні перед нею. Бо бачу Дану, яка майже дісталася своєї машини: ще зовсім трохи — і поїде.  
— Почекай! — викрикую, схопивши її за руку вище ліктя.  
— Пусти! — смикається, але таки зупиняється.  

Мені робиться страшно від приреченості, яка звучить у її голосі. Так ніби вона вже винесла вирок нашим стосункам — вирок, який не підлягає оскарженню. Краще волала б на мене, як колись, вліпила ляпаса, обізвала придурком... Заслужив. Але не цей порожній погляд.  

— Пробач. Я ідіот. Я не мав права навіть думати...  

— Чому ж? — Губи кривлятися в гіркій подобі усмішки.  — Ти зробив дуже логічні висновки. Все вказувало на те, що інформацію злив хтось із нас. Справа не в розумових здібностях, справа в довірі.  

— Це все так несподівано... Я погарячкував. Пробач. — Розумію, наскільки недолугі мої спроби виправдатися, але нічого кращого в голову не приходить.  

— Максе!.. Довіра — це основний принцип, на якому мають будуватися стосунки. Здорові стосунки звісно. Довіра важливіша навіть за кохання.  

— Я довіряю тобі. Знаю, після всього, що я наговорив, це звучить безглуздо. Бовдур... Будь ласка, дай мені шанс. Дано, я не хочу тебе втрачати.  

— А я не хочу будувати стосунки з людиною, яка сумнівається в мені. — Відводить погляд, ніби хоче приховати емоції.

 — Ти права, я винен. Ти десятки разів довела свою порядність, принциповість... Я не хочу виправдовувати свою реакцію. Але якщо ти даєш мені шанс... Може, не зараз — я розумію, тобі потрібен час.  

Кілька секунд вона невідривно дивилася мені в очі. Відчуття, ніби мене посадили на розпечену плиту голим задом. Намагаюся знайти в її очах хоч щось обнадійливе для себе.  

— Ти дійсно віриш, що це не я? — напівшепоче, не розриваючи зорового контакту.  

— Я впевнений, що ти не могла так вчинити. В тебе алергія на підлість.  

— Тоді хто? Вони навіть фрагмент угоди опублікували. Хто міг знати такі деталі? — Несвідомо намотує пасмо волосся собі на палець. 

— Не знаю. Зараз для мене головне, щоб ти пробачила. Все інше потім. — Набираюся сміливості й беру Дану за руку; не виривається — це вже добрий знак.  

— Я подумаю. — Вселяє в мене надію такою простою фразою. — А зараз треба розібратися з клятою статтею. Відчуваю: проблем через неї буде багато.  

Тут я з нею повністю згодний. Важко уявити наслідки цієї сенсації. Найбільше мене непокоїть реакція дядька. З його впертим характером, нічого доброго чекати не доводиться.  

— Розберемося. У мене вже є деякі думки з цього приводу.  

— Поділишся?  

— Пішли додому, поговоримо спокійно.  

— Максе, мені потрібен час, — хитає головою, даючи зрозуміти, що я ще не вибачений.  

Стримуюсь, попри дике бажання вмовити Дану піднятися зі мною. Розумію: давити на неї зараз не варто, вона має сама прийняти рішення. Що ж, я чекатиму.  

— Як скажеш.  

— То як ти збираєшся шукати замовника статті? — з цікавістю питає Дана.  

— Для початку треба поговорити з її автором. Завтра ж зателефоную до редакції. — Розкриваю свої плани.  

— Думаєш, вони видадуть свого інформатора? Як на мене, це мало вірогідно. — Скептично хмурить брови, обдумовуючи мої слова.  

— Можливо, ти права, але спробувати треба.  

— Може, Ульяну підключити? Вона добре знає всю цю кухню, порадить, як краще.  

— Супер. — Визнаю, що ідея Дани може спрацювати.  

— Тоді я поговорю з Улею й дам тобі знати.  

Дістає ключ і натисканням кнопки відчиняє машину. Це чіткий сигнал, що розмову закінчено. Не хочу відпускати її. Нестримне бажання притягти кохану до себе в обійми, припасти до її солодких вуст зводить з розуму. Натомість мовчки спостерігаю, як вона сідає в машину й рушає.  

Нічого. Головне — дала мені, бовдурові, шанс. Тепер потрібно ним правильно скористатися.