Розділ 49

— Про цей клятий договір знали лише ми з тобою. Як він опинився в пресі? — зціпивши щелепи, стукає кулаком об стіл.  

Знову пробігаю поглядом по газетній статті. Заголовок «Пригоди мажора тривають: фальшива дівчина генерального директора "ТехноЛюкс"» виділений жирним шрифтом і віщує крах. У статті наведений фрагмент нашого з Максимом договору, а ще детально описані мотиви обох сторін укласти угоду. Боже, вони навіть про Артура згадали! Не вірячи власним очам, ще раз перечитую: «Даніела Князева пішла на угоду не лише заради грошей – фальшивим романом дівчина прагнула викликати ревнощі хлопця на ім’я Артур, в якого безнадійно закохана». Хапаюся за спинку стільця, бо відчуття – ніби зараз знепритомнію, вперше в житті.  

— Якого біса ти мовчиш?!  

— Думаєш, це я? Серйозно? — мій голос вібрує від шоку і образи.  

— Лише в нас з тобою є екземпляри угоди, — його слова звучать для мене як вирок нашим стосункам. — Якщо, звісно, ти нікому його не пересилала.  

— Нащо мені це робити? — зло, навіть агресивно, питаю, сіпаючи плечима.  

— Отже, інформатором є хтось із нас, — його слова прозвучали навіть не як натяк, а пряме звинувачення.  

— Бачу, ти вже призначив винного, — чую, як зрадницьки тремтить власний голос.  

Повертаюся до Максима спиною і часто-часто кліпаю, аби стримати недоречні сльози. Задушливий ком образи застряг поперек горла – аж дихати важко. Я не здатна зараз думати раціонально, аналізувати ситуацію; емоції накрили мене, як штормові хвилі, болісно прибивши до берега руйнівною силою.  

— Ти хоч розумієш, що тепер буде? Моя репутація зруйнована остаточно... Стільки зусиль – і все перекреслила одна дебільна стаття! — чую нотки докору в голосі Макса.  

— Мені шкода, — різко повертаюся обличчям до нього. — Дійсно дуже шкода! Тільки ти чомусь забуваєш, що для моєї кар’єри теж репутація важлива. Думаєш, я мріяла, щоб мене в якійсь поганій газеті з лайном змішали? А якщо моя сім’я прочитає цю бісову статтю? Артур, Емілія...  

— От воно що? Артур! — вибухає Максим, перебиваючи мене. — Може, дійсно все це... наші стосунки – всього лише спроба викликати ревнощі Артура?  

— Грр... А знаєш, думай що хочеш! Ти так легко призначив мене винною у всіх гріхах, — відчуваю гіркоту на язиці, вимовляючи ці слова. — Я теж могла подумати на тебе за тією ж логікою. Але мені навіть на думку не спало... Ось так!  

У відповідь мовчить. Дивиться на мене так, ніби думки хоче прочитати. Бачу на його обличчі щось схоже на сумнів. Тільки от сумнів у чому? У моїй невинуватості перед ним чи своїх поспішних висновках? Зрештою, яка різниця? Якби Максим довіряв мені, він ніколи не припустив би, що я можу вчинити так підло. Боже, як же ж боляче обпікають душу його звинувачення!  

Мені конче треба зараз побути самій: дати волю емоціям, дозволити собі сльози, які безжально печуть очі. Тому з дивану хапаю свою сумочку з ключами від машини – і йду. На щастя, мене ніхто не зупиняє. Я не в тому стані, щоб продовжувати з’ясування стосунків. Не зараз.