Розділ 47

— Як тобі? Дано!

— А... Вибач, що ти питав? — винувато дивлюся на Максима, бо так поринула у власні думки, що зовсім прослухала його.  

— Ти взагалі тут? Я питав, як тобі ідея Давида у вихідні вибратися кудись.  

— Можна. Я за.  

— Що з тобою? Тільки не відмахуйся від мене, я ж бачу: щось не так, — чую занепокоєння в голосі коханого.  

— Мабуть, я егоїстка, — припускаю з гіркотою в голосі.  

— Звідки такі думки? — стискає долонею моє коліно (розумію – це спроба підтримати).  

— Сьогодні мама телефонувала, — закусую нижню губу, збираючись з думками. — Знаєш, для чого?  

— Для чого?  

— У Емілії днями відбувся сольний концерт, вона викликала фурор. Я ж маю радіти, правда?  

— Не знаю. Ти маєш право на власні емоції, — потискає плечима Максим.  

— Справа не в тому, що я за Лію не рада. Рада. Просто... розумієш, коли я повідомила батькам про підвищення, яке нарешті отримала, усе, що сказала мама – сухе « вітаю». Одне слово, — хмикаю, ковтаючи ком образи. — Два роки вона торочила мені, що бути дівчинкою на побігеньках – принизливо. Я зі шкіри лізла, щоб довести, що можу чогось досягти, що я не порожнє місце. І ось... вона навіть не звернула уваги на мій кар’єрний ріст. Так ніби це нічого не варте. Зате про успіх Емілії сьогодні з захватом розказувала двадцять хвилин. Я навіть знаю, скільки квітів сестрі подарували.  А про мене вона згадує лише в контексті тебе. Бо ти мій єдиний правильний вибір.

— Це не егоїзм. Я, звісно, не дуже в таких речах розбираюся, але це нормально, коли діти прагнуть визнання батьків. Я теж колись дуже хотів, щоб батько пишався мною.  А стосовно мене вона права — я єдиний вірний вибір.

— Дякую.  

— За що? — хмикає, цілуючи мене у скроню.  

Притуляюся ближче до коханого, відкинувши голову йому на плече. Якби хтось сказав мені тоді на парковці, що мажор, який вкрав моє паркомісце, стане мені точкою опори – плюнула б у вічі.  

— За розуміння. За те, що не засуджуєш, бо я сама себе засуджую. Важко конкурувати з сестрою, яку щиро любиш. От, була б Лія стервом... — жартую, аби трохи розрядити обстановку.  

— Ну, дві стерви в одній родині...  

— Щооо? — театрально обурююсь, штовхаючи його ліктем (до речі, штовхаю по-справжньому). Боляче!  

— Ай! — зойкає крізь регіт. — Добре-добре! Не стерва, а мила, харизматична і дуже симпатична стервочка.  

— Дивись мені! — загрозливо махаю пальцем у нього перед носом.  

Максим перехоплює мою руку й ніжно цілує пальчик, яким я тільки що погрожувала йому. Після чого трохи відсторонюється, і я помічаю, як змінюється вираз його обличчя – на більш серйозний, навіть тривожний.  

— У мене сьогодні теж була розмова з мамою. Хочу, щоб ти знала: Крістіна повернулася з Італії.  

— Не надовго її вистачило, — озвучую свої думки вголос. — Думаєш, це проблема?  

— Ні, — впевнено відповідає Максим. — Просто хочу, щоб ти почула це від мене. Мама пообіцяла більше не займатися сватовством. Тож, можливо, ми навіть не перетинатимемося.  

— Було б добре, — фиркаю, скрививши гримасу. — Бо якщо вона надалі зачепатиме мене, я за себе не відповідаю.  

Маргарита Брониславівна хоч і не визнала мене кандидатурою, гідною її сина, перестала втручатися в наші відносини. Вона просто вибрала стратегію ігнорування. В принципі, мене влаштовує: краще так, ніж лицемірні прояви симпатії. У нас з мамою Максима – так би мовити – перемир’я. Ми просто не чіпаємо одна одну. Поки що така стратегія себе виправдовує.  

На минулому тижні між мною й Маргаритою навіть відбулася коротка розмова. Ми перетнулися на святкуванні дня народження Олега Петровича. Мати Максима сама підійшла до мене, трималася із властивою їй зверхністю, але межу не перетинала.  

— Не думай, що я змінила думку стосовно вас із моїм сином, — граційно відпиває із свого келиха, скануючи мене поглядом. — Проте я дозволю Максиму самому зрозуміти, що ви не підходите один одному.  

— Який великодушний жест, — протягую іронічно. — Втім, цього цілком достатньо.  

— Від цих стосунків все ж є певний зиск. На короткій дистанції, звісно, — додає, щоб я не обнадіювалася. — Це наразі позитивно впливає на імідж Максима. Та й, у принципі, немає сенсу заперечувати, що він змінився.  

— Ви зараз хвалите мене за позитивний вплив на вашого сина? — не втримуюсь від підколу.  

— Розцінюй як тобі більше подобається.  

Назвати таку зміну ставлення з боку потенційної свекрухи чимось обнадійливим – важко. Мені дали зрозуміти, що готові миритися з моєю присутністю, доки з цього є вигода. Але й це краще за відверту ворожнечу. А там – час покаже.  

Вихідні за ініціативою Давида ми провели у заміському комплексі для відпочинку. Доволі миле місце: тихе, з красивим ландшафтом. Хлопці грали в теніс, поки я гуляла територією. Потім усі разом поплавали в басейні. Пізніше ми з Максом відправилися на кінну прогулянку. Я вперше каталася верхи – і мені сподобалося.  

У місто повернулися в неділю під вечір. Я залишилася в Максима. В принципі, останніми тижнями в нього ночую частіше, ніж на орендованій квартирі. Може, це знак, що пора все ж з’їхатися?