Розділ 46

Дана
— І чим унікальні твої пропозиції? — агресивно запитує Лариса, щойно я завершила презентацію.  
— Нічим, як власне і твої, — зустрічаю її гнівний погляд. — Тільки я пропоную варіант значно дешевший.  

У кабінеті запала цілковита тиша. Навіть Яковенко мовчки спостерігає за нашою сутичкою.  
— Клієнту потрібна якість, — цідить моя суперниця.  

— Чудово. Я якраз пропоную якість за доступною ціною.  

— Дівчата, заспокойтесь, — втручається шеф. — Дано, твоя ідея цікава, але досвіду в організації заходів такого масштабу в тебе майже нема. Тому розумно віддати проект Ларисі, а ти поки наберешся практики.  

— А хіба можна навчитися керувати машиною, тренуючись на дитячій машинці? — огризаюся я.  

— Тобі ще й машинку зарано довіряти, — презирливо фиркає Лариса.  

Роблю глибокий вдих, аби не послати її тут при всіх, після чого кажу:  

— Може, ми у замовника поцікавимося? Презентуємо два плани, а він уже вибере. Це ж чесно?  

Після наради Лариса підходить до мого робочого столу, демонстративно спирається об нього руками, нахиляється так, що мало не торкається мого обличчя своїм:  

— Відколи ти така смілива стала? Ліжко Марчуківського племінника діє на тебе як пігулка хоробрості? Тільки мені начхати, чия ти там підстилка, ясно? Будеш плутатися в мене під ногами — зітру на порох! — карбує свої погрози, злобно примружившись.  

Здуваю з обличчя пасмо неслухняного волосся, після чого підводжуся, бо її пика в кількох сантиметрах від мене дратує:  

— Терти довго доведеться, — з натиском вимовляю кожне слово.  

— Даремно ти цю війну почала. Вважай, запустила зворотній відлік до моменту, коли вилетиш з агенції, дурне дівчисько! — зневажливо випльовує мені в обличчя образи.  

Розумію: погрози Лариси — не пустий звук. З сьогоднішнього дня в мене офіційно з’явився ворог. А найгірше те, що ніхто з колег не наважиться підтримати мене, принаймні відкрито. Не довго я раділа успіхам у кар’єрі. Не встигла отримати підвищення — і тут тобі маєш. Але краще так, ніж бути підлабузницею. Ненавиджу лицемірство у всіх проявах.  

— Та й хрін з нею з тією агенцією. Я готовий запропонувати тобі місце в ТехноЛюкс, — заспокоює Макс, вислухавши потік моїх скарг.  

— І що ж це за місце? Зробиш мене своєю асистенткою?  

— Чому асистенткою? — потискає плечима. — Ти профі своєї справи. Такі люди нам потрібні.  

— Дякую, звісно, але ні, — закидаю в рот шматок огірка, який нарізаю для салату. Максим дивиться, з якою насолодою я жую. — Будеш?  

— Я дочекаюся вечері. То чому все ж ні?  

— Ну, по-перше... Не хочу, щоб у ТехноЛюкс пліткували, що ти влаштував мене на роботу через особисті зв’язки. А саме так говоритимуть. По-друге, я так просто не здамся. Я два роки зі шкіри лізла, щоб заслужити це місце. І що тепер —  відступити?  

— Не хочу, щоб ти даремно псувала собі нерви. Працювати в колективі, де хтось хоче тебе потопити, — те ще задоволення.  

— Ну, тут ми з тобою у схожих ситуаціях. Якщо я запропоную тобі все кинути, щоб не псувати собі нерви, погодишся?  

— Ти права, — пасує перед  моїм аргументом Максим.  

Очікувано, новий проект таки віддали Ларисі. Про це Яковенко оголосив на п’ятничному зібранні. Тиждень я тішила себе примарною надією на шанс. Але ні: клієнту презентували лише один варіант — варіант Лариси, в який магічним чином інтегрували деякі мої ідеї.  

Мене, певна річ, обурив такий стан речей, бо мені навіть не повідомили, що мої пропозиції увійдуть до проекту Лариси. Коли я прямо висловила невдоволення і попросила пояснень, Яковенко відповів:  

— Дано, чим ти знову не задоволена? Ми одна команда, і всі маємо бути зацікавлені в успішній роботі агенції.  

— Зарплата ж у нас залежить від проекту, точніше бюджету проекту. Чому мої ідеї мають працювати на чужий гаманець? — як на мене, цілком слушне питання.  

— Ти сильно переоцінюєш значимість своїх ідей, — їдко зауважує Лариса.  

— А ти, бачу, не гребуєш привласнювати чуже, — не поступаюся цій змії.  

— Даніело, досить! — строго обриває нашу перепалку шеф. — У тебе є свій проект. Займись ним!  

Зла й ображена після наради сідаю в автівку й їду додому. Там на Ульяну виливаю нестримний потік емоцій. Праведний гнів бринить у моєму голосі, віддаючи вібрацією. Подруга вислухала мовчки — я обожнюю її за цю рису. Бо деколи просто треба, щоб тобі дали можливість виказати все, що накипіло, без якихось порад чи настанов.  

Наступні тижні атмосфера на роботі була напруженою — це якщо висловлюватися м’яко. Колеги тримали дистанцію. Лариса не упускала моменту, щоб якось напаскудити. А я трималася. Робила вигляд, що мене все це не зачіпає. І просто працювала — багато й наполегливо. Викладалася так, щоб неможливо було не помітити результатів моїх старань. Це ще більше дратувало Ларису, бо хоч мої проекти й були незначними, всі вони були зроблені на найвищому рівні. Яковенко почав хвалити мене на нарадах, хоч поки й не давав гідних замовлень. Але я не здамся. Лариса хоче виперти мене з агенції? Що ж, хай спробує.