Розділ 44

Вікенд у Закарпатті став відмінним джерелом енергії, тож я з новими силами занурилася в роботу. До столиці ми з Максимом повернулися удвох, Ульяна взяла відпустку, аби провести час з батьками. Я вже скучила за подругою — одній проводити вечори в квартирі незвично. Ще й Максим, як на зло, поїхав у відрядження на невизначений термін. Може повернеться через пару днів, а може й через тиждень — все залежить від успішності перемовин.  

Тому всю енергію зосереджую на роботі — може, це й на краще, бо для боротьби за новий проект потрібно максимум ресурсів. Я наважилася вступити в пряму конфронтацію з Ларисою. У нашій агенції укоренилося негласне правило: найбільш «жирний» проект завжди отримувала Лара. Ніхто не ставав у неї на заваді, претендуючи на основний контракт. Яковенка така ситуація влаштовувала — головне, щоб колектив не бунтував проти дискримінації. З благословення боса Лариса увірувала в свою унікальність і сама призначила себе «спеціалістом номер один».  

Тож коли агенція отримала нового перспективного клієнта, який замовив організацію ряду масштабних заходів, Лариса за замовчуванням вважала його своїм. Мені ж хотіли доручити організацію невеликої конференції з куцим бюджетом. І це вже третій подібний прісний проект з моменту, як мене перевели на посаду менеджера. Ну куди таке годиться? Навіть працюючи в парі з Ларисою, мені доручали більш цікаві й масштабні завдання. Так не піде — не для цього я два роки гарувала, чого вартувало мовчки виконувати вказівки цієї зміюки, терпіти її прискіпливість.  

Тож на нараді я прямо заявила, що теж хочу цей проект. Усі були в шоці. Лариса сичала так, ніби я чоловіка в неї забрати хотіла, а не чесно поборотися за клієнта. Яковенко, передбачувано, став на бік Лариси. Я ж, роздратована такими порядками, продовжила наполягати. Тоді бос запропонував всім охочим до кінця тижня розробити план заходу — чий варіант буде кращим, той отримає проект. Справедливо, але мою ініціативу ніхто не оцінив: колеги кидають косі погляди, а Лариса — як з ланцюга зірвалася. Але це лише додає мені мотивації. Хочеться довести, що я дійсно можу потягатися з «недоторканною» Ларисою.  

Скориставшись відсутністю Ульяни, сьогодні після роботи до мене заскочила Аня. Я замовила для нас піцу — бо сил щось готувати не було зовсім, та й продуктів у холодильнику не вистачало.  

— Я хотіла запропонувати замовити суші, — з ноткою розчарування каже подруга, як тільки я забрала в кур’єра коробку.  

— Давай я замовлю сет для тебе, —намагаюся виправити ситуацію. Чомусь не подумала порадитися з подругою перед замовленням.  

— Та вже, хай буде що є. Поки ті суші доставлять... —відмахується, стримуючи невдоволення. — Краще розповідай, як з’їздили?

— Нормально. Втомилися, правда, — дорога не близька. Але природа, свіже повітря... Словом, гарно відпочили.

— Зрозуміло.
— Ань, щось не так? —мене бентежить образа, яка звучить у голосі подруги.  

— Та ні, все супер. Просто останнім часом ти зовсім забила на нашу дружбу. В тебе як не Макс, так Ульяна, —фуркає, після чого робить ковток апельсинового соку.  

— Аню, ти перебільшуєш. З Максимом ми пара, а Уля — така ж моя подруга, як і ти. В неї був день народження, і це нормально...

— Забий!

— Анььь, ну що ти як маленька? — підходжу ближче й обіймаю подругу, розуміючи: дівчина права — ми дійсно спілкуємося менше.  

— Вибач, просто останнім часом ти так віддалилася. Все після того, як ви з Вітровим почали зустрічатися. До речі, як у вас?

Чудово! Тепер Аня ревнує мене не лише до Ульяни, а й до Максима. Цікава ситуація — доведеться якось гасити цю пожежу, бо випалить нормальні стосунки.  

— Усе добре.

Мені хочеться додати подробиць, поділитися щастям, але боюся спровокувати ще більші ревнощі. З Анею потрібно діяти обережно, поступово привчати її до нових реалій. Думаю, коли вона зрозуміє, що стосунки з Максимом ніяк не шкодять нашій дружбі, заспокоїться.  

— Рада за вас. Сподіваюся, Вітровий дійсно змінився й не грає з тобою, як з іншими дівчатами. До речі, ти знаєш, що у відрядження з собою він узяв Віру? 

— Ань, звідки мені знати, хто їде у відрядження? Це робочі моменти, і мене вони не стосуються, —через те, що говорю з набитим ротом, слова звучать нечітко.  

— Ну, Віра та ще вертихвістка: вона з нашим юристом мутила, а він одружений. Жодних моральних принципів. Максиму вона теж очима стріляє...

— Ну хай стріляє. Ань, моральні принципи інших людей — їх особиста справа. Ти ж теж колись роман із одруженим мала, —нагадую подрузі момент із її біографії.  

— Це інше! До того ж я все усвідомила. Невже ти зовсім не переймаєшся, що він може з цією Вірою... того? — злегка нагинає голову, звівши брови.  

— Я довіряю Максиму.

Я дійсно йому довіряю, хоч слова Ані трішки вкололи. Ну, всяке може бути, але навіть якщо так — нема сенсу себе накручувати. Та й якщо чоловік хоче піти наліво, він піде, і не важливо, буде поруч якась Віра чи ні: можливість знайдеться завжди.  

— Як знаєш. Але якщо що — не кажи, що я не застерігала, — Аня витирає руки серветкою, приговоривши останній шматок піци, яку так не хотіла їсти. — Ой, мені терміново треба зателефонувати. Можна твій мобільний?

— А твій? —кивком голови здивовано показую на телефон у її руках.