Розділ 43

— Які плани на вихідні?— питаю ліниво, поглажуючи Максима по грудях, коли ми, втомлені але задоволені, лежимо в ліжку.  
— А є пропозиції? — відповідає питанням на питання, намотуючи пасмо мого волосся собі на палець.  
— Є. В Ульяни день народження, ми запрошені. Тільки відзначати будемо не в місті, — додаю, секунду повагавшись.  
— У-у, природа, шашлики? В принципі я не проти.  
— Чудово. Тільки є один маленький нюанс. Шашлики будуть у Закарпатті, — підіймаю на нього погляд, щоб побачити реакцію. Брови поповзли догори — отже, очікувано здивувався.  
— Не далекувато? Я звісно люблю шашлик, але щоб проїхати заради нього півкраїни... 

— Ульяна хоче відзначити двадцятип’ятиріччя вдома. Там батьки, друзі деякі, — пояснюю, мимовільно потиснувши плечима. — То що, ти з нами?  
— А в мене є вибір? Не відпускати ж тебе саму? — театрально зітхає, після чого чмокає мене в скроню.  

Виїхали ми в суботу рано-вранці— якщо третю годину можна назвати ранком (як на мене — глибока ніч). Але дорога не близька, а ми плануємо дістатися до обіду. Та й вірогідність потрапити в затор о такій порі наближається до нуля.  

Якщо чесно, перші години поїздки я просто проспала, а от Макс, бідний, змушений кермувати. Пізніше таки вмовила  пустити мене за кермо, аби він трохи відпочив. Як і планували, біля обіду ми були на місці. Пощастило, що траса не була переповнена, та й Максим їхав швидко.  

Карпати зустріли нас вражаючими краєвидами, які швидко змінювалися в процесі руху автомобіля. Пряма траса змінилася звивистою дорогою вздовж лісистих пагорбів і високих гір: постійні спуски, підйоми, різкі повороти.  

Рідне село Ульяни розташоване у невеликій впадині, з усіх сторін оточеній горами. Краса неймовірна: з одного боку — густі букові хащі, з іншого — високі пагорби, де в людей сінокоси; десь далеко-далеко видніється клаптик полонини, ніби доторкаючись неба у своїй найвищій точці.  

Ми під’їхали до воріт, де вже в очікуванні стояв Іван Іванович, батько Улі.  
— Слава Ісусу Христу!— вітається з батьком Ульяна.  
— Слава навіки! Щось ви довго... Мати цілий день від оболока не одходить, — кидає батько.  

Бачу на обличчі Максима— м’яко кажучи — здивування. Він кинув на мене короткий запитувальний погляд. Очікувано: не думаю, що раніше йому доводилося чути слово *оболок* (до речі, це «вікно»). Більш того, навіть зрозумілі слова на закарпатський манер звучать незвично.  

Майже з порогу нас посадили за стіл і почали частувати смачним обідом. Батьки Улі — люди привітні; їхня щирість і простота підкупали з перших хвилин спілкування.  

Не обійшлося за обідом і без курйозних випадків. Хоч батьки Ульяни намагалися розмовляти чисто українською, десь таки проскакували місцеві словечка.  
— Спробуйте парадички! Все своє з городу, — пропонує нам мама Улі.  
Кидаю погляд на Максима — і бачу, як він роздивляється овочі, намагаючись збагнути, який з них має таку незвичну назву.  
— Помідори — підказує Уляна, змилувавшись над розгубленим хлопцем.  
— Ой, вибачте, забуваю, — посміхається Марія Василівна.  
— Нічого, скоро вивчиш. Дана он уже все розуміє, — підбадьорюючи, хлопає Максима по плечі Іван Іванович.  

Пообіді погода раптом зіпсувалася. Звідки не візьми, насунули чорні тучі. Здалеку долітав гуркіт грому і спалахували поодинокі блискавки; в повітрі запахло вологою.  
— Ану, молодь, ходіть допоможете! — звертається до нас Іван Іванович, тримаючи в руках якісь довгі дерев’яні палки діаметром сантиметрів десять. — Зараз влиє, а в нас сіно...
— Та лишися, дітей! Що вони — сіно твоє сушити приїхали? — протестує мама Улі. — Нічого йому не буде. Трохи змокне, потім посушимо. 
— Ага, сухе сіно лишити най мокне, а в хаті повно народу, ще й молодь. Ходіть, ходіть, зараз ми швидко. Скільки там тої роботи?
— Та чекайте, я хоч дам щось переодягтися! — махає рукою Марія Василівна і поспіхом зникає за дверима.  

Вперше в житті тримаю в руках граблі, ще й такі великі дерев’яні. Незграбно намагаюся згрібати сіно до купи. Виявляється, це не просто: тримати граблі незручно, вони постійно зачіпляються зубцями за щось. Можливо, було б не так складно, якби не стрімкий схил — дивуюся, як тут люди ходять, не те що працюють. Дивлюся, як вправно Ульяна махає граблями, зкочуючи купки сіна донизу.  

Переводжу погляд на Максима — і розумію, що мені ще легка робота дісталася. Той бідолашний: весь червоний, захеканий, у картатій сорочці (щонайменше на два розміри більшій) і смішному солом’яному капелюсі — переносить пласти сіна. Тепер зрозуміло, для чого призначені ті великі дерев’яні палки: їх просовують під пласт з сіном; одна людина бере з одного боку, інша — з іншого, і таким чином переносять. Дивлюся, як Максим несе пласта, тримаючи за палки позаду: сіно повністю закриває йому огляд, змушуючи йти наосліп. Кілька разів спотикається, ледве не випустивши палку з рук, але тримається — навіть не скиглить. Хоч я можу заприсягтися, що одного разу прочитала по губах, як він, у чергове перечепившись, смачно вилаявся.  

Так сяк, але ми зібрали сіно до грози. Це був незвичний, але цікавий досвід. Пізніше сидимо під стріхою: змучені, захекані, спітнілі; волосся прилипає до обличчя, шкіра пече, подразнена від контакту з сіном — і дивимось, як перещить злива. Щось у цьому є.  
— Тепер мені нічого не страшно, — шепоче мені на вухо Максим. — Якщо раптом я збанкрутую і дядько позбавить мене спадку — переїдемо в село, заведемо корову і будемо господарювати.  
— Ти оптиміст, — хмикаю, ховаючи посмішку.