Розділ 41

Дана
 

— Та що ж ти не заводишся, зараза, — бурмочу злісно, плескаючи долонею по керму.  

Тільки цього мені бракувало. Втомлена як коняка, яка цілий день орала поле під пекучим сонцем. Мені б додому, завалитися в ліжко і спати щонайменше до полудня. Сама винувата: дотягла з ремонтом машини, давно треба було віддати в сервіс. І що тепер? Таксі?  

— Знову тікаєш?  

Повертаю голову до джерела звуку. Отже, не глюк. Максим власною персоною стоїть за крок від моєї машини і спостерігає за безрезультатними спробами завести двигун.  

— Не тікаю.

— Брешеш. 

— Що ти хочеш? — Ціджу крізь зуби.

— Поїхали, підвезу, — як ні в чім не бувало, пропонує хлопець.  

— Викличу таксі, — буркаю, сердито грюкнувши дверцятами.  

— Не бійся, я не кусаюся, — хмикає і, не чекаючи відповіді, йде до свого мерса.  

Повагавшись кілька секунд, таки йду за ним. Дійсно, що такого може статися за півгодини поїздки? Я надто втомлена, щоб стирчати на парковці в очікуванні таксі.  

Пристібаю пасок, після чого, ігноруючи здивований погляд Максима, роззуваюся. Кайф! Весь вечір мріяла це зробити. Заплющую очі, відкинувши голову на спинку зручного сидіння. Слава Богу, Максим мовчить — на сьогодні з мене досить розбірок.  

— Ей, куди ми їдемо? — Розплющивши очі, розумію, що Максим везе мене в протилежному від дому напрямку.  — Ти що, глухий? Куди ти мене везеш? Негайно розвертайся...  

— Ш-ш-ш, не репетуй, — вистачає ж нахабства шкіритися.  

— Що ти задумав? — питаю вже більш спокійно.  

— Терпіння, — протягує загадково. — Скоро сама побачиш.  

Навмисно шумно видихаю, даючи зрозуміти, що я про все це думаю.  

— Приїхали.  

— Набережна? І для чого ми тут? Закортіло поплавати посеред ночі? — Витріщаюся на нього здивовано.  

— Майже. Закортіло зустріти світанок, тут неймовірний вигляд.

— Знущаєшся? Друга ночі, який світанок?  

— Нічого, почекаємо. Якраз поговоримо, без поспіху, — невинно знизує плечима.  

— Ти — придурок? — шиплю, прищурюючи очі.  

Ігнорує мій емоційний випад і просто, як ні в чому не бувало, виходить назовні. Кілька хвилин сиджу в машині, зла аж око тіпатися. Чекаю, коли цей поціновувач світанків повернеться і ми нарешті поїдемо по домам. Натомість Максим примощує свою п’яту точку на капоті і задирає голову догори. Блііін!  

— Довго мені ще чекати? — ляскаю дверцятами, і хай що це дорогезня машина.  

— Гарно, правда?  

— Максиме, досить, — скиглю втомлено, бо сил боротися з ним зовсім немає.  

У відповідь тільки хлопає по капоті поруч із собою, запрошуючи мене приєднатися. Що ж, хай, може, якщо зроблю, як він хоче, швидше поїдемо. 

— Ми з батьком колись приїздили сюди рибалити, — вимовляє ледь чутно, гірко видихаючи. — Навіть на ночівлю лишалися. Я завжди любив зустрічати тут світанок.  

Моє серце стиснулося від суму в його голосі. Ніколи раніше Максим не згадував про батька при мені.

— Тобі його бракує? — питаю обережно, бо розумію — тема болюча.  

— Стільки років минуло... А я досі не можу йому пробачити. Думаєш, це жахливо? — Переводить на мене погляд, повний відчаю.  

У відповідь тільки знизую плечима. Не мені судити чи поради давати. Це його біль.  

— Я нікого не приводив сюди. Взагалі. Ти — перша, — криво усміхається, дивлячись у далечінь.  

— Чому? — питаю майже беззвучно, з шалено калатаючим серцем.  

Знову мовчки знизує плечима, блукаючи поглядом по небосхилу, рясно всипаному зорями. За кілька секунд переводить погляд на мої губи, викликаючи дивне поколювання.  

— Ось чому... 

Шепочучи, після чого тягнеться до моїх губ своїми. Поцілунок спочатку легкий, ледь відчутний. Максим проводить язиком по моїм тремтячим губам, злегка їх розтуляючи. З шашеним серцебиттям відповідаю на поцілунок, торкаючись своїм язиком його. У відповідь Максим видає звук, схожий на гарчання, поглиблюючи поцілунок.  

На мить припиняє поцілунок, зістрибує з капота, розводить мої коліна, звільнивши місце для себе. Руками обхоплює мене за талію, притискаючи до  міцного торсу.  

— Така солодка... — видихає мені в губи, перш ніж знову припасти до них.  

Ми цілуємося як божевільні, палко пестячи один одного руками. Відчуваю, як всередині наростає нестримна хвиля збудження. Все раптом стає неважливим. Все — крім чоловіка, який нестримно цілує мене, паралельно знімаючи з нас одяг.  Але я не заперечую.

— Ти для цього привіз мене сюди? — питаю охриплим голосом, все ще тримаючись за його плечі.  
— Не-а, — протягує захекано. — Просто хотів поговорити, але ти така зваблива... Неможливо встояти. Тільки май на увазі: цього разу не втечеш.