Розділ 39

— Я все розумію. Ти в нас тепер «бік-бос», і допустити думку, що не весь світ може крутитися навколо твоєї надважливої персони, важко. Та все ж постарайся. — Як там кажуть: найкращий метод захисту — самому атакувати. От я і намагаюся.  

— Стрілки не переводь. Не вийде, — заявляє категорично, схрестивши руки на грудях, чим дає зрозуміти, що нікуди не поспішає і розмови не уникнути.  

— Я взагалі-то на роботі, тож сам розумієш — часу на пусті балачки не маю, — намагаюся уникнути розбірок. Ну бо не час і точно не місце.  

— Я помилково вважав тебе дорослою раціональною дівчиною. — Пауза. Дивиться прямісінько мені у вічі, нестерпно довго. Чи може мені лише здається? — А ти поводишся як малолітка. Боягузлива малолітка...  

— Хто ти... — вигукую обурено, але договорити фразу мені не дають.  

— Три дні! Три! Я намагаюся поговорити, а ти просто-напросто ігноруєш мене. Це по-твоєму не боягузтво?  

Він правий, як би сильно мені не хотілося заперечити. Я дійсно злякалася, чи заплуталася, а швидше за все — і те, і інше. Але чути з його вуст звинувачення в трусості дико неприємно.  

— У мене було багато роботи. Не перебільшуй свою значимість, — через необхідність виправдовуватися дратуюся ще більше.  

— Так багато, що не знайшлося десяти секунд на SMS-відповідь? Тільки не кажи, що не бачила. Ти ж всі повідомлення прочитала, але на жодне не відповіла. Спочатку тікаєш від мене так, ніби я тримав тебе в заручниках, потім ігнор. Нічого, що ми з тобою... типу пара? Хіба так поводяться закохані? Думаєш, твоя поведінка не викличе запитань?  

— Я тут не в ролі твоєї пари, забув? — огризаюся, також схрестивши руки на грудях. — Та й думаю, більше нема потреби продовжувати виставу. Ти ж отримав, що хотів. До речі, вітаю: фірма тепер твоя. Марчук повірив у твою благородність і надійність. Все. Моя місія завершена. Ура!  

Тільки от чому мені зовсім не весело. Все всередині стискається, викликаючи неприємний пекучий біль. Від думки, що це кінець, в роті з’являється гіркий присмак. Інстинктивно ковтаю слину, намагаючись позбутися його.  

— Тобі дійсно так кортить мене здихатися?  

Насувається на мене, змушуючи відступити назад. Коморка виявилася дуже тісною: якихось три кроки — і я відчула спиною перепону у вигляді стіни. Максим наблизився впритул, злегка торкаючись мене своїм тілом. Однією рукою він сперся об стіну біля моєї голови, а іншу засунув собі в кишеню. Намагаюся дихати рівномірно, аби не видати хвилювання, хоч це й непросто. Його близькість туманить мою голову сильніше будь-якого алкоголю.  

— Якщо я настільки тобі неприємний, чому ти погодилася переспати зі мною? — Питає прямо, дещо різким тоном.  

Відчуваю, як зрадницький рум’янець проступає на щоках. Мені навіть перед собою соромно згадуючи ніч, проведену в палких обіймах Максима. Всі сподівання на те, що ми просто зробимо вигляд, ніби нічого не було, випарувалися без сліду. Тому збираюся з силами і таки відповідаю:  

— Це всього лише секс, — сіпаю плечима, намагаюся говорити впевнено, стримуючи тремтіння в голосі.  

— Он як? Тобто для тебе це звична справа? Жодного емоційного навантаження? — У голосі відчувається придушена злість.  

— Це ти мені про емоційне навантаження кажеш? Серйозно? Хіба не ти дівчат у своєму ліжку змінюєш частіше, ніж постільну білизну? — Сердито тицяю вказівним пальцем йому в груди. — Хто ти такий, щоб моралі мені читати? І що ти хочеш почути? Що я закохалася в тебе по вуха? Що ти підкорив моє серце?  

— Не переживай. Я знаю, що твоє серце... підкорено давно. Я не настільки наївний. Я всього лише хотів... Та що я тобі пояснюю? — Б’є кулаком об стіну, після чого повертається до мене спиною.  

Стою все ще притулившись до холодної стіни, по якій щойно Максим влупив кулаком. Від такої бурхливої реакції все всередині мене стискається. І як мені все це розуміти?  

— Послухай... — Тільки й вдається мені вичавити з себе через деякий час.  

— Слухаю! — Розвертається обличчям до мене і впивається прискіпливим поглядом.  

Біда в тому, що я не знаю, що сказати. І не лише йому. Я не знаю, як собі пояснити все те, що відбувається зі мною останнім часом.  

— Я так і думав, — вимовляє з гіркотою в голосі, після чого розвертається і йде, грюкнувши дверима.  

Відчуваю, як защіпали очі. Часто кліпаю, бо тільки сліз мені бракувало.