Розділ 38

Як і належить організатору, контролюю робочий процес, залишаючись при цьому непомітною. Велика колона біля входу ідеально підходить на роль укриття. Звідси я бачу весь зал, помічаю найменші погрішності в обслуговуванні гостей, що дозволяє оперативно їх усувати.  

На щастя, офіційна частина добігає кінця. Марчук уже піднявся на сцену, аби виголосити промову, яка й буде фінальним акордом першого етапу святкування.  

Олег Петрович у своєму спічі перераховує досягнення фірми, висловлює подяку працівникам і партнерам «ТехноЛюкс». Я слухаю без особливого інтересу, допоки Марчук не запрошує Вітрового на сцену.  

Максим, одягнений у темно-синій костюм, який мов влитий сидить на його ідеальному тілі, неквапливо випромінюючи впевненість, піднімається на сцену. Від такого видовища перехоплює подих. Після тієї ночі я так і не наважилась на розмову, тож сьогоднішній день для мене — справжня випробування. Мало того, що захід відповідальний (я б навіть сказала — вирішальний для моєї кар’єри), ще й Максим — почуття, до якого ніяк не вдається розібрати.  

На щастя, наші типу стосунки не стали надбанням громадськості. Про них відомо обмеженому колу людей. Це дозволяє тримати дистанцію, не викликаючи зайвих запитань. 

Для мене це урочисте свято — насамперед робота. Тому й одягнена я відповідно: білосніжна блузка і стримана темно-зелена спідниця-олівець. Волосся зібране в високий акуратний хвіст. Діловий стиль, який різко контрастує з вишуканими образами гостей.  

Протягом вечора постійно ловлю на собі погляд зміюки Крістіни, повний ненависті й зневаги. Це єдина людина, яка сьогодні цікавиться мною в контексті стосунків з Максимом. Вітрова зайнята спілкуванням з високими гостями — їй не до моєї скромної персони. Як, власне, й Олегу Петровичу. Останній, щоправда, щиро привітав мене на самому початку — ми перекинулися парою фраз. Тоді як від майбутньої свекрухи, крім зверхньо-скривлених губ, демонструючих огиду, чекати було нічого.  

— А зараз я хотів би зробити оголошення, — після короткої паузи продовжує Марчук, дочекавшись, коли Максим підніметься на сцену. — Можливо, моє рішення буде дещо несподіваним, але повірте — воно добре обмірковане. Все життя я присвятив «ТехноЛюкс», зробив усе можливе (а місцями й неможливе) для процвітання фірми. Але... настав і мій час відпочивати. Як то кажуть, дорогу молодим, амбітним, енергійним, а в нашому випадку — ще й креативним. Всі ви добре знаєте Максима Сергійовича. Тож дозвольте повідомити, що протягом наступного року посаду генерального директора обійматиме саме він. Відразу скажу: цей рік буде випробувальним. Я триматиму руку на пульсі. І якщо Максим впорається (а я вірю, що так і буде), ця посада — його. Тож давайте привітаємо нового керівника і побажаємо йому удачі. А повірте — опираючись на власний багатий досвід, вона йому знадобиться!  

Я встигла дещо вивчити Максима, тому розпізнаю емоцію здивування. Хоч вираз його обличчя абсолютно спокійний. Я б навіть сказала — трохи самовпевнений. Але це швидше за все — захисна реакція. А от кого дійсно розпирає від тріумфу, то це Маргариту. Мати Максима нарешті дочекалася свого зоряного часу: як вона й мріяла, сімейний бізнес потрапив до рук сина. А в її розумінні це одне й те саме, що до її власних. Впевнена, вона буде намагатися втручатися у справи фірми.  

Зал заполонив схвальний гомін після шквалу оплесків. Присутні вітали нового керівника. Важко сказати, наскільки щирим було це схвалення: навіть Мишков посміхався і аплодував. А в його щирість віриться з трудом — адже фінансовий директор сам мріяв про цю посаду.  

Вкотре за вечір ловлю на собі погляд сірих очей, який пронизує до глибини душі. Це тривало якусь долю секунди: він знайшов мене поглядом у залі, переповненому людьми, перш ніж розпочати свою коротку промову. Я слухала з калатаючим серцем — не стільки слова, скільки сам голос: такий до болю знайомий, глибокий, з ледь відчутною хрипотою.  

За сьогоднішній вечір ми не мали можливості навіть перекинутися парою фраз. Ну, як не мали? Я ретельно її уникала, бо досі не готова. Відколи це я стала такою нерішучою?  

— Скажи, ти дійсно настільки наївна, що розраховуєш на серйозні відносини з Максом?  

Я аж здригнулася від несподіванки, коли почула позаду голос Крістіни, просяклий отрутою. Не помітила, як вона підійшла: бо, на відміну від решти, я на роботі, і голова зайнята справою. Хоч офіційна частина й позаду, розслаблятися рано.  

— Давай подумаємо, — вдаю, що замислилася, постукуючи пальцем по підборіддю. — Максим роками тебе ігнорує. Ти ж вчепилася як кліщ у надії, що колись він таки зверне на тебе увагу. Підключила навіть важку артилерію у вигляді Маргарити, обвішалася коштовностями, губи підколола, гуди збільшила, на брендове шмаття спустила бюджет маленького міста... А ефекту — нуль. І хто з нас наївна?  

— Скоро Максим викине тебе на смітник, на якому підібрав! — мало не бризкається слиною від люті.— Ти для нього — як екзотична тваринка, експеримент. Раніше всі його дівчата були хоч на подіум, а тут... оце. Дзеркало вдома маєш? Чи в халупі, де ти живеш, така розкіш не водиться?  

— Не водиться. Але мені пощастило: тепер я живу разом з Максимом, тож звикаю потрохи до можливості бачити власне відображення, — відповідаю сарказмом на агресивний випад.  

— Користуйся моментом. Не довго залишилося, — свердлить мене призирливим поглядом, після чого розвертається на лабутенах і йде в протилежному напрямку.