Розділ 30

На відміну від гостьової кімнати, спальня Максима дуже простора. У правому куті облаштована робоча зона, яка, певно, виконує функцію особистого кабінету. Замість шафи — невелика гардеробна, я про таку розкіш можу хіба що мріяти. В нашій з Улею квартирі навіть шафи-купе нема, лише велика стара стінка з купою непотрібних вітрин для сервізів. Розкішне ліжко в центрі кімнати викликає захват і заздрість водночас. Цікаво, навіщо одному таке громадне? На ньому спокійно можна в чотирьох поміститися. До речі, тут і телевізор є, видно, тільки для гостьової зажав. Ну, правильно, гості обійдуться.

— Як бачиш, в мене все скромно, кріслом похизуватися не можу, — іронічно заявляє хазяїн спальні. — Але ти не переймайся, я людина добра, помста не в моєму характері, тож поділюся ліжком. Тільки попереджаю: якщо знову хропітимеш, як провідник у потязі...

Жбурляю подушкою прямісінько в його нахабну пику, не давши договорити.

— Що ти за людина? Я тут гостинно пропоную своє зручне ліжко, а замість вдячності — оце, — сміючись, трусить подушкою переді мною.

— Дивись, якби не довелося тобі, любий, влаштуватися на підлозі. Якщо мені пам’ять не зраджує, минулого разу ти нарікав, що не постелила тобі там замість крісла, можемо виправити, — уїдливо заявляю, скрививши гримасу.

— Я раніше думав, що совість можна пропити, але ти, бачу, умудрилася випалити її разом із цигарками. Це випадково не тими, що стріляла у друзів Артура? Невже ти таким способом сподівалася привернути його увагу?

Як йому вдається так легко розгадати мотиви моїх вчинків? Мене непокоїть здатність цього хлопця зчитувати мої почуття, навіть ті, які я старанно намагаюся приховати. Не хочу, щоб хтось, а тим паче Максим, знав, що коїться у мене в середині.

— Тебе це не стосується, — виходить аж надто різко.

— Можливо. Тільки я одного не можу зрозуміти: чим Артур такий особливий, що ти досі дивишся на нього, як на божество? Дивно, що Емілія цього не помічає, чи, може, просто робить вигляд, що не помічає, — чомусь в його очах спалахує докір.

— Тобі яка різниця, як і на кого я дивлюся? Не пам’ятаю, щоб  просила втручатися в моє життя з повчаннями, — відбиваюся, бо його висловлювання зачіпають за живе.

— Та мені паралельно. Хоч до старості сохни за чуваком, який не помічає тебе і ніколи не помічав, — кидає роздратовано.

— Розберусь, — зло карбую, відвертаючись, щоб опанувати емоції.

На щастя, Максим зникає за дверима гардеробної, тож сподіваюся на цьому закрити неприємну для мене тему. Ніяк не можу знизити внутрішню напругу, слова Вітрового надто сильно тригернули мене. Він поставив ті питання, яких я старанно уникала впродовж багатьох років, боячись стикнутися з реальністю віч на віч.

Що такого особливого в Артурові? Не знаю. Красивий — так, але красивих багато. Розумний, цілеспрямований, чесний, але хіба мені не траплялися такі? Траплялися не так часто, але траплялися. Тоді чому саме він? Я не можу відповісти на це дурнувате питання, просто не можу. Ненавиджу себе за це. Я шалено боюся, що Емілія, як і припустив Максим, може щось запідозрити, це мій нічний жах. Не хочу затьмарювати щастя сестри, вона на нього заслужила.

Скориставшись відсутністю Максима, пірнаю під ковдру, премостившись на краю ліжка, і вдаю, що сплю. Я не готова знову зіштовхнутися з ним, не сьогодні. Почуваюся розрядженою батарейкою.

За кілька хвилин чую, як відчиняються двері, і тишу порушує легкий шурхіт. Не розплющуючи очі, відчуваю на собі погляд, він ніби пропалює шкіру. Нестерпне відчуття, яке заважає лежати нерухомо.

Не можу зрозуміти, чому цей чоловік так дивно діє на мене. Реагую на нього аж надто гостро, неважливо, це злість, роздратування, чи трепет від його дотиків. Перед очима спалахує картина нашого поцілунку в клубі. Від цієї згадки прискорюється пульс, і кров прилинає до щік.

Відчуваю, як прогнувся матрац під вагою Максима, отже, небезпека минула, можна розслабитись. Я намагаюся заснути, вмовляючи свій організм підкоритися команді мозку.

***

Якби я знала, що готує для мене день сьогоднішній, з вечора випила б кінську дозу снодійного і сподівалася, що просплю всі веселощі. Хоча день, в принципі, пройшов не так вже й погано, а от вечір...

Хоч і запланувала заздалегідь взяти сьогодні вихідний, на роботу таки довелося вийти. Деякі питання потрібно було закрити в терміновому порядку. Якщо чесно, відгули зараз дуже не вчасно, і так вибиваюся з графіку.

Шеф вичитав мене по повній програмі з цього приводу, пригрозивши пеклом на землі, якщо з проектом щось піде не так.

Тож, владнавши термінові справи, вирішила влаштувати сестрі невелику екскурсію містом. Пунктом номер два розважальної програми був шопінг. Тут довелося підключити Аню, бо я в цій сфері профан. Добре, що подруга не відмовила.

— Вау, просто вау! — емоційно реагує Аня на черговий вихід Лії з примірочної. — Це неймовірно, на тебе що не одягни — все бомба. Не те що з Даною шопитися. Знаєш, як важко їй підібрати щось путнє?

— Чому? — щиро дивується сестра.

— Ну, по-перше, твоя сестра вередлива, по-друге, скупа, — загинає пальці подруга. — Ну і по-третє, трохи лінива. Я її скільки не намагаюся витягти в спортзал — марно. А фігура потребує зусиль. Ну от на тобі все сидить просто ідеально, а все тому, що фігура відпад!