Розділ 29

— Класна квартира, все таке сучасне, простору багато, — напівпошепки каже сестра, ніби боїться, що нас почують. — Мені подобається такий стиль, я нашу квартиру теж хотіла в подібній манері оформити. А от мама каже, що...

— А мама тут до чого? Це ж ваша квартира, — обурено перебиваю. Ну, скільки можна жити чужими бажаннями?

— Так, але ти ж знаєш маму, — винувато потискає плечима.

— Знаю. Якщо ти не окреслиш кордони, вона все життя диктуватиме тобі, як жити. Спочатку наполегливо порадить, який робити ремонт, потім — куди на відпочинок поїхати, далі — які імена дати дітям і заодно, як їх виховувати, і так до безкінечності.

Чомусь нездатність сестри відстояти себе перед мамою, небажання йти на перебір її рішенням викликає в мені злість. Невже вона аж на стільки хоче бути гарною дівчинкою? Ні, ну це вже клініка. А що Артур? Невже його влаштовує третій в їхній сім'ї у вигляді тещі?

Я не хочу лізти з порадами чи, ще гірше, повчаннями. Навпаки, мені хочеться, щоб Емілія опиралася на себе. Сама приймала рішення з огляду на власні бажання, навіть якщо вони здаються іншим неправильними, егоїстичними чи ще якимись. Тільки дійти до цього треба самостійно, жодні настанови тут не допоможуть.

Тому переводжу тему, аби зайвий раз не псувати собі нерви. День і так видався надто напруженим, аж голова розболілася. Поки ми з сестрою на одинці готуємо для них гостьову кімнату, можна трохи перевести подих. Бо вечір в компанії Артура для мене не просте випробування. В середині все стискається, хоч кохання до нього вже ніби нема, все одно дуже важко.

Ще й доведеться ночувати сьогодні, і завтра, до речі, теж в спальні Максима. І чому я про це не подумала раніше? Моє життя перетворилося на цілковитий хаос, стільки брехні, що скоро сама перестану відрізняти її від правди.

— Дівчата, ви довго там? — долинає з вітальні голос Максима.

— Йдемо, — відповідаю коротко.

Ми вже повечеряли, їжу все-таки довелося замовити, часу на кухарство в мене не було. Максим з Артуром доволі швидко знайшли спільну мову. Якщо чесно, мене це трохи здивувало, бо вважала їх кардинально різними. У Емілії теж не виникло жодних проблем у спілкуванні з Максимом, вони ще з минулого разу порозумілися. Одна я почувалася за вечерею якось дивно. Хоча ні, з боку Артура відчувалася якась ніяковість, припускаю, що це може бути через мене...

Кілька разів за вечерею я ловила на собі дивний погляд Максима, він ніби намагався щось прочитати на моєму обличчі. Це тривало якусь мить, можна було не надати значення, але серйозний зосереджений погляд сильно контрастував із легкою манерою поведінки хлопця.

— Нуу, нарешті, — протягує Максим, коли ми з Лією приєдналися до них у вітальні. — То що, подивимося фільм, чи може є інші пропозиції?

— Фільм — непоганий варіант, у нас з Емілі зародилася маленька сімейна традиція: вечір суботи розділяємо з хорошою комедією, — так сестру називає тільки Артур, ще зі школи пам’ятаю, використовував це скорочення.

— Комедія насправді — це компроміс, я люблю щось більш романтичне, а Артур, навпаки, трилери, детективи, — Емілія запускає пальці у волосся чоловіка, злегка куйовджить його, це виглядає так природньо.

— Як показала практика, хоч вона в нас поки не велика, компроміс — основа сімейного життя. Беріть на замітку, — з посмішкою видає базу Артур.

— О, а давайте зіграємо в гру "Хто я?", — з ентузіазмом пропонує Лія. — Ми колись у шкільному таборі грали, Дан, пам’ятаєш? Буде весело.

— Сумніваюся, що Дана грала з вами, — хмикає Артур. — Дівочі забавки — це вам не сигарети стріляти у старшокласників, правда, Дано?

— Ти звідки знаєш? Ти ж не палив ніколи, — Емілія легенько штовхає його в плече, ніби натякає, що сказав зайве.

— Я не палив, але це не означає, що в моїй компанії не було тих, хто палить, — напівжартома відповідає Артур. — Бідний Віталік, ховався, коли Дана з’являлася на горизонті.

Слова Артура повернули мене в шкільні роки. Боже, якою наївною і дурною я була. Спеціально просила сигарети в Віталіка, коли Артур був поруч з ним. Це був мій метод привернути увагу хлопця, і тоді мені ця ідея здавалася геніальною. Мало того, що знайшла спосіб постійно маячити перед очима Артура, ще й намагалася показати, яка я доросла. Зараз мені соромно за ту свою поведінку, Артур, певно, все розумів. Ще б, це тільки я думала, що ніхто нічого не помічає і будувала плани підкорення красеня старшокласника.

— Дана в нас завжди була бунтаркою, з раннього дитинства робила по-своєму. Мамі мало не кожного тижня зі школи телефонували, жалілися. То вона в бійку полізе, то вікно м’ячем розіб’є...

— Може, досить говорити про мене в третій особі? — перебиваю спіч сестри.

— Я із задоволенням послухав би ще, стільки цікавого. Я, звісно, знав, що ти в мене норовлива, але щоб настільки, — підколює Максим.

— Грати будемо, чи як? — роздратовано переводжу тему.

Ми розділилися на команди. Мені, звісно, в компаньйони дістався Максим. Навіть не знаю, радіти з цього чи навпаки. Першими грали Емілія з Артуром, в них доволі непогано вийшло відгадали шість слів з десяти. Я не сподівалася, але ми з Максимом отримали переконливу перемогу — правильно назвали аж дев’ять слів.