Розділ 26

З цікавістю роздивляюся інтер’єр квартири, поки Макс відповідає на телефонний дзвінок. Простора кухня-студія, оформлена в біло-сірих тонах, цілком відповідає моєму смаку. Дорогий ремонт, якісні меблі, а головне — світло і багато місця.

 Тут є все необхідне для комфортного життя: сучасна техніка, зона для відпочинку, облаштована великим шкіряним диваном, скляним журнальним столиком і телевізором на півстіни. Та головною принадою, особисто для мене, є панорамні вікна з неймовірним виглядом на парк. Завжди мріяла, що в моєму помешканні, хай то буде дім чи квартира, будуть панорамні вікна.

— Подобається?  

Сіпаюся від несподіванки. Так захопилася розгляданням обстановки, що не почула, як позаду мене з’явився господар квартири. Обертаюся й бачу на його самовпевненій пиці ухмилку. Стоїть, спершись плечем об стіну, вальяжно схрестивши руки на грудях. Помічаю, що хлопець встиг переодягнутися в спортивні штани і просту білу футболку, яка непристойно підкреслює рельєфні, підкачані груди, і акцентує увагу короткими рукавами на м’язистих руках. Чудово, тепер замість квартири я розглядаю його. З того, як поповзли до гори брови зухвальця, роблю висновок, що він помітив мій надмірний інтерес.

— Якщо чесно, я очікувала чогось більш грандіозного, — кажу, нарешті відірвавши від нього погляд. — Ви ж любите, щоб усе було великим: квартири, тачки, его.  
— Хто це “ви”? — відштовхується від стіни, після чого наближається до мене.  
— Як це хто? Мажори столичні, — насилу витримую його прискіпливий погляд. Не можна показувати свою ніяковість.  
— Ааа, — протягує глузливо. — Як бачиш, не всі мажори прагнуть мати все велике. Хоча це дивлячись, про що йде мова, — безсоромно підморгує.  

Закочую очі, демонструючи своє ставлення до жартів такого ґатунку.  

— Краще покажи мені мою кімнату, — брови хлопця запитально повзуть вгору, через що спішу виправити себе: — Тимчасово мою.  

Гостьова спальня виявилася досить маленькою, мабуть, за планом це мала бути дитяча. Адже зазвичай у двокімнатних квартирах так і є. А оскільки Максим холостий, то обладнав її під гостьову. Як і вся квартира, кімната була оформлена в біло-сірих тонах. Доволі затишно, хоч і простору малувато. По центру — велике біле ліжко, поруч тумбочка, вздовж стіни — шафа-купе теж білого кольору. Все необхідне і в той самий час нічого зайвого.  

Валіза, яка стоїть біля шафи, красномовно натякає, що треба розібрати речі, але чомусь мені зовсім не хочеться цього робити. Натомість падаю впоперек зручного ліжка і заплющую очі. Боже, на що перетворилося моє життя, як можна було до такого докотитися. Жити з Вітровим під одним дахом. Абсурд. Ми терпіти один одного не можемо, чи можемо? Ну от заодно і перевіримо.  

Сподіваюся, мамаша Максима нанесе візит ввічливості найближчим часом, і мені не доведеться затримуватися тут довше, ніж це необхідно. Хоч бажання знову бачити цю жінку в мене не більше, ніж поплавати в басейні із зміями. Може, Уля мала рацію, коли сьогодні вранці умовляла мене відмовитися від цієї затії.  

— Дано, тобі не здається, що це вже перебір? Ви не загралися? — питає подруга, після того як я розповіла їй про вчорашню вечерю і пропозицію Макса пожити у нього.  
— Здається. Та відступати пізно, все так закрутилося, — зітхаю, запаковуючи в валізу засоби гігієни.  
— До приїзду Емілії можна ще щось вигадати, менш екстремальне. Зрештою, ти просто можеш сказати, що ви з Максимом посварилися і ти переїхала до мене.  

— Ні, я вже пообіцяла Максиму, а ти  знаєш, я слово тримаю. Та й мені це вигідно. Вітровий грошову компенсацію пообіцяв, сама знаєш, гроші зараз потрібні. Машину треба робити, мені на сервісі лише запчастин на двадцять п’ять тисяч нарахували, а ще робота. Такі витрати я точно не потягну. Залишатися без коліс теж не варіант.  

— Все це так далеко зайшло, а чим більше брехні, тим важче потім виплутуватися.  

— Думаєш, я не розумію? Нічого, це останній раз. А потім розбіжимося з Вітровим, як кораблики, бажано в океані.  

— З вашим щастям краще в різних океанах плавати, бо в одному не факт, що не зіштовхнетеся, — жартує подруга.

Посидівши в кімнаті десь з годину, мені стало нудно. Хоч би телевізор був, а так поскролила трохи соцмережі, набридло. Я не з тих, хто годинами в телефоні може зависати. Нудьга! Невже цілу неділю доведеться ось так сидіти в чотирьох стінах? З іншого боку, якщо я піду гуляти, а Вітрова з перевіркою завітає, все — пиши пропало. Тож краще залишитися і чекати часу Х.  

Ще півгодини тримаюся, після чого вирішую піти на кухню щось перекусити. Максим люб’язно сказав, що його холодильник у моєму розпорядженні.  

Угу, та тут миш не те що повісилась, з неї один скелет залишився. І що тут їсти? Пара соусів і шматок якогось сиру. Нащо йому взагалі холодильник?  

Закриваю дверцята якраз в той момент, коли в коридорі з’являється Максим. Він тицяє щось на роутері, не звертаючи уваги на мене.  

— Відкрию тобі таємницю: люди цю штукенцію в домі тримають не для краси, — показую жестом на холодильник. — Там зазвичай їжу зберігають, уявляєш?  

— Невже? Дякую, що просвітила, — відповідає, все ще вовтузячись з роутером. — Якщо голодна, давай замовлю доставку. Що ти будеш?  

— Ууу, не знаю, я сподівалася знайти щось в холодильнику, але він повністю пустий. Ти що, взагалі продукти не купляєш?