Розділ 24

— Даніело, ваше обличчя здається мені знайомим, — свердлить мене холодним поглядом Маргарита.  
— Еее... Ми випадково зустрічалися в офісі, — відповідаю, пригадавши нашу першу зустріч.  
— Ти ще тоді увірвалася в переговорну, чим збентежила Дану, — багатозначно заявляє Максим, взявши мене за руку.  

Крістіна стиснула губи, прослідкувавши поглядом за жестом Макса. Її роздратування відчувалося майже на фізичному рівні. А оскільки проявляти свої почуття відкрито їй не дозволяла чи то гордість, чи правила пристойності, кожне слово дівчини було прикладом пасивної агресії.  
Ситуацію ускладнювало те, що Маргарита, яка очевидно була на боці Крістіни, долучилася до нападок. Разом вони намагалися намацати мої слабкі місця, щоб прицільно бити по них.  

Спочатку мене намагалися присоромити через прогалини в знаннях столового етикету. Смішно, невже ці пані дійсно думають, що людина, яка роками організовує бенкети, не зможе правильно вибрати прибори для риби? Та я їм парочку уроків можу дати.  
Далі було гірше, для них. Мати Максима зачепила тему класичної музики, помилково вирішивши, що тут мене точно можна розкласти на атоми.  
— Крістіночко, чула, ти в Римі часто оперу відвідувала, як враження?  
— О, я в захваті, особливо від Нікколо Гаррі, обожнюю його. Опера — це справжнє мистецтво, не те що сучасна музика, — високопарно відповідає дівчина, після чого переводить погляд на мене. — Даніело, а як тобі Нікколо Гаррі?  

Розумію, що це чергова спроба виставити мене необізнаною силючкою. Куди нам до високого мистецтва, і Крістіни з її шляхетним походженням, чудовою освітою і вишуканим смаком. Але цілять знову мимо. Я не фанат класики, це правда. Але я дочка викладачки вокалу і сестра талановитої піаністки. Ніколи не думала, що колись це зіграє на мою користь.  
— Нікколо Гаррі?..

Вдаю, що замислилась. В очах Крістіни загориться зловтішний вогонь. Мабуть, зробила поспішні висновки, думає, я не маю що сказати.  
— Нікколо, звісно, гарний баритон, але мій фаворит все ж Пласідо Домінго. Хоча і Бочеллі заслуговує уваги, — додаю, замислившись.  

За столом на якусь мить запала цілковита тиша. Крістіна, очевидно, перетравлює чергову поразку. Олег Петрович дивився на мене з повагою і здивуванням. Максим намагався приховати посмішку, мені навіть здалося, що в його очах промайнуло щось схоже на гордість. Чи може, я видаю бажане за дійсне?  
— Мені пощастило з Даною, бувають дні, коли сам собі заздрю.  

Від такої похвали в мій бік у Крістини сіпнулися повіки, тоді як Маргарита спостерігає за всім з кам’яним обличчям. Я ж відчуваю, що розслаблятися не можна. Варто втратити пильність — і мене знову атакують. Немає гарантій, що з чергової пастки мені вдасться вийти переможницею.  
Не звана вечеря, а прогулянка мінним полем. Чи точніше — клітка із зміями. Бо отрута в кожному слові, погляді, жесті.  

— До речі, як справи з підготовкою до ювілею? Сподіваюся, проблем нема, бо часу зовсім мало, — Марчук змінює тему на більш зручну для мене.  
— Все йде за планом. Роботи ще багато, але жодних проблем. Можете не перейматися, — поспішно запевнюю його.  
— Чудово. В понеділок я хотів би ознайомитися більш детально...  
— Я надішлю тобі проект на емейл. Дана якраз днями скинула мені відкорегований варіант, — вступає в розмову Максим.  
— Якщо у вас виникнуть зауваження, можемо скорегувати, — додаю діловито.  

Мені важливо справити позитивне враження саме на Олега Петровича. Адже вся ця вистава саме для нього. Вітрова, яка теж зацікавлена в тому, щоб Марчук повірив у серйозність Максима, трохи змінила стратегію поведінки. Ні, вона не стала зі мною люб’язною, але більше не нападала. Спроби присоромити мене, виставивши в не найкращому світлі, з її боку припинилися. Було видно, жінку дратує, що вистава пішла не за її сценарієм, але краще так, ніж втрата сином права на спадок.  

Тож поодинокі спроби Крістіни уколоти мене залишилися без активної підтримки. Що ж, і на цьому дякую.  
Спочатку Максим намагався захищати мене від нападок жінок. Але коли зрозумів, що я  даю собі раду, з активного учасника перейшов у розряд спостерігача, здебільшого надаючи мені невербальну підтримку: схвальні погляди, дотики, посмішка.  

Якщо чесно, цей вечір виявився для мене дуже напруженим. Я втомилася і з нетерпінням чекаю, коли ми звідси поїдемо. Крістіна теж вже збиралася до дому, вона навіть водія викликала. Сподіваюся, нам не доведеться більше зустрічатися в такому складі.  
— Крістіно, може, не варто турбувати водія? Максим може тебе підкинути, — пропонує Маргарита.  

Я уявила собі поїздку назад з цією коброю, від чого подумки вилаялася. Мало мені тут її було? 
— Дякую, але не варто. Максим не таксист, щоб розвозити всіх по домівках. Вже пізно, а йому ще дівчину додому відвозити. Сподіваюся, ти хоч не на околицях живеш? — звертається до мене зверхньо.  
— Дуже мило, що ти турбуєшся про Макса, правда, любий? Ми могли б підкинути, але якщо вже викликала машину... Ти десь біля нас мешкаєш? Якщо так, можеш зателефонувати водію скасувати виклик.  

Сама не знаю, нащо це кажу, мабуть, дурнувата звичка залишати останнє слово за собою. Ну дуже вона мене сьогодні дістала, тож хай помучиться трохи.  
— Ви що?.. Ви живете разом? — розгублено питає дівчина.  
— Звісно, а що тебе так дивує? Це ж цілком логічно. Правда, сонце? — ставлю руку Максу на плече.  

На долю секунди в очах Максима промайнуло попередження. Моя самодіяльність цього разу його не порадувала.  
— Звісно, — видавлює з себе посмішку. — То як, Кріс, тебе підвести, чи все ж почекаєш водія?  
— Дякую, я сама, — кидає роздратовано.  
— Як знаєш. Ми вже поїдемо.