Розділ 20

Несподіваний дзвінок Вітрового сьогодні, м’яко кажучи, здивував мене. Він не сказав, що йому треба, чим обумовлена необхідність зустрітися, тим паче терміново. Вчора я надіслала на електронну пошту відкорегований план святкування ювілею ТехноЛюкс, мабуть, Максим знову чимось незадоволений. Це єдине логічне пояснення його наполегливого прохання про зустріч.

Запаркувавши свою крихітку поміж дорогих статусних тачок, я збираюся з силами і йду в напрямку входу. Зустріч Вітровий призначив у ресторані елітного готельного комплексу.

Мій скромний офісний лук різко контрастує з люксовим стилем решти відвідувачів закладу. Проходячи повз столики в напрямку до Вітрового, ловлю на собі зверхні, дещо здивовані погляди. Від чого ще більше розправляю плечі, демонструючи горду поставу. Я не відчуваю себе ніяково від того, що не вписуюсь в цю лакшері картинку. Мабуть, професійна деформація. Як не крути, а співпраця з подібними закладами давно перетворилася для мене в робочу рутину.

— Привіт, — діловито кидає Максим, щойно я підходжу до столику.

— Привіт, — відповідаю в його ж манері, сідаючи навпроти. — Уважно слухаю, про що ти там хотів поговорити?

— Давай спочатку зробимо замовлення, — пропонує, протягаючи мені меню.

— В мене мало часу, тож давай ближче до справи. — Відставляю меню, демонструючи, що не налаштована на посиденьки.

У відповідь Максим тільки хмикає, він явно нікуди не поспішає. Невизначеність нервує і викликає роздратування. Я хочу якнайшвидше прояснити ситуацію.

— В тебе є якісь питання щодо правок? Якщо так, я слухаю, що саме тебе не влаштовує? — дещо різко питаю, дивлячись йому прямо в очі.

— Справа не в правках, — робить паузу, навмисно граючи мені на нервах, — це не зовсім стосується роботи.

— Ооо, ти вирішив пригостити мене вечерею? Мило. Але на сьогоднішній вечір в мене були інші плани.

— Якщо раптом побачення, то я однозначно заробив плюсик в карму, врятувавши бідолаху, — відверто насміхаючись, заявляє нахаба.

— Боюся, що твою карму вже ніщо не врятує.

— Хто зна, — багатозначно відповідає Вітровий.

— Порятунок твоєї грішної душі — тема, звісно, дуже цікава, але давай ближче до справи.

Кілька секунд Максим мовчки дивиться на мене. Його обличчя стало куди більш серйозним, я б сказала, навіть напруженим. Вловлюю в погляді щось схоже на вагання перш ніж він розпочав.

— У мене до тебе пропозиція, — пауза. Пальцями барабанить по столі. — Потрібно, щоб ти ненадовго вдава́ла мою дівчину.

Від почутого в мене мало не відвисає щелепа. Я не знаю, як реагувати. Мабуть, це розіграш. З виразу обличчя Максима розумію, що навряд. Маячня.

— Якщо це жарт, то з почуттям гумору в тебе туговато.

— Це спроба виправити ситуацію.

— Яку ще, в біса, ситуацію? — питаю роздратовано.

Відповідь Максима, точніше його звинувачення, викликали в мене обурення. Він стверджував, що я порушила обіцянку, розказавши комусь про парі. І тепер, бачите, офісом ширяться плітки, які от-от дійдуть до Марчука.

— По-перше, я нікому нічого не казала, а отже, звинувачення безпідставні. По-друге, твої проблеми мене не стосуються, ти сам цю кашу заварив. Я слова дотримала, все інше — не моя проблема. Давай якось без мене.

— Чекай. Про парі, крім нас і Давида, ніхто не знав...

— Ну от, твій дружок, мабуть, все й розпатякав, — роблю висновок, стискаючи плечима.

— Виключено, я довіряю Давиду, — категорично заперечує Максим.

— Тоді не знаю, я нікому нічого не казала, розбирайся зі своїми плітками сам.

— Дано, мені дійсно потрібна допомога. Не важливо, вже казала ти комусь чи ні, ситуацію це не змінює.

Оце так, в голосі пана Вітрового нотки благання — це дорогого варте.

— Мені шкода, але допомогти нічим не можу. Якщо це все, я піду, — кажу байдуже, хоча в глибині душі мені його трохи жаль.

— Ти якраз можеш мені допомогти, — заперечує Максим, впившись у мене прискіпливим поглядом, — просто скажи, що ти хочеш натомість. Давай укладемо угоду. Кожен отримає свій зиск.

— Цікаво, і що ж ти мені пропонуєш? — з іронією в голосі запитую.

— А що ти хочеш? — на відміну від мене, Максим налаштований серйозно.

— Навряд чи ти потягнеш мої запити, тому ні. Я відмовляюся брати участь у цьому.

— Послухай...

— Я сказала ні. Вибач, але я нічого тобі не винна. Розбирайся сам зі своїми сімейними справами. Може, наступного разу будеш головою думати. Все, розмову закінчено, бувай.

Не чекаючи, поки Максим щось скаже, розвертаюся і йду в напрямку виходу. Це ж треба додуматися до такого. Та нізащо я більше не вдаватиму його дівчину. Одного разу вистачило.