Розділ 17

Тільки-но заходжу в квартиру, затягуючи за собою валізу, як в коридор, кульгаючи, виходить моя сусідка. Я ковзаю по ній стурбованим поглядом, перш ніж запитати:

— Що сталося?

— Та нічого страшного, — відмахується подруга.

Але я розумію, що кульгає вона не просто так, тому не даю з’їхати з теми.

— У що ти знову вляпалася? Про те, що випадково ногу підвернула, можеш навіть не казати.

— Ой, та кажу ж, пусте, так, невеличка виробнича травма, — намагається віджартуватися.

— Ходімо на кухню, розкажеш про свою травму.

Уля не заперечує, розвертається і шкандибає на кухню. Я йду за нею, залишивши валізу і сумочку у коридорі. Про себе відзначаю, що кульгає вона досить сильно, отже, справа серйозна.

— Чекаю подробиць, — нагадую подрузі.

— Та нема що розповідати. Пам’ятаєш, я казала про нове розслідування?

— Це про те з незаконною забудовою? Пам’ятаю. І?

— Мені вдалося дещо цікаве зняти на телефон. Поки не знаю, наскільки все серйозно, потрібно перевірити. Мабуть, це хтось помітив, бо коли я поверталася, опитавши місцевих, на мене напали.

— Хто? Ти в поліцію заявила? — майже викрикую на емоціях.

— Не знаю, в нього на голові був капюшон, не роздивилася. Хотів телефон в мене відібрати, але на щастя, не вийшло.

— А з ногою що?

— Нападника злякав місцевий хлопчина на мопеді, він, коли тікав, штовхнув мене, і от, — кивком голови показує на свою ногу.

— Капець, ну ти даєш. У лікаря хоч була?

— Та, просто забій, за кілька днів мине.

Не подобається мені все це. От не може Уляна спокійно — мусить вплутатися кудись. Я боюся за неї, а вона поводиться іноді так, ніби має в запасі вісім життів.

— Уль, може, ну її, цю роботу? Знайдеш щось більш спокійне. Для чого лізти на рожен?

— Не драматизуй, нічого мега небезпечного я не роблю. Моє завдання — висвітлювати правду. Краще розкажи, що в тебе цікавого, як весілля? Як твій новий хлопець? Не повбивали один одного? — переводить розмову в інше русло подруга.

— Не новий, а фальшивий, — виправляю її. — В це важко повірити, але на весіллі він поводився зразково.

— Он як? Виходить, ідея була не така вже й погана. Як твої відреагували?

— Як, як. Мама прочитала мені цілу лекцію на тему: "Максим — це краще, що могло з тобою трапитися". Вона вже, мабуть, наше весілля планує, — зітхаю.

— Нічого собі, сильно. А що Артур? — вираз обличчя Улі зробився серйозним.

— Артур... Артур щасливий, він весь час погляду з Лії не зводив. Завжди так на неї дивився. Знаєш, я потай заздрила сестрі. Мріяла хоч один разок побути на її місці, — зізнаюся тихо, з сумом у голосі.

— Досі кохаєш його? — вловлюю нотки співчуття в голосі подруги.

— Дивне відчуття... Сама не знаю, як його ідентифікувати. Навряд чи мої почуття можна коханням назвати, але й не відпустило. Щось в середині ще муляє. Та в будь-якому випадку я рада за них.

— Ну, перше кохання — воно сильне, принаймні так кажуть, — потиснувши плечима, каже подруга.

— Угу, це як фантомні болі. Деколи я тобі заздрю, жодного разу не закохуватися — в цьому щось є. Як тобі вдалося?

— Просто це не моє. Я надто сильно ціную свою свободу і незалежність.

— Якби ж все було так просто, — сумно зітхаю.

Наступного дня я з головою занурилася в роботу. До ювілею ТехноЛюкс залишалося майже три тижні, тож розслаблятися не має коли.

Можливо, комусь здається, що організувати такий захід не надто складно. Але це не так. Потрібно продумати і узгодити все до найменших деталей: зустріч іноземних партнерів в аеропорту, розміщення їх в готелі, вибір закладу, де має відбутися захід, меню, посадка гостей, розважальна програма і ще купа всього іншого лягає на плечі організатора. В процесі підготовки потрібно зробити безкінечну кількість дзвінків, дійти компромісу по всіх питаннях. І звісно ж, вкластися в заздалегідь обумовлений бюджет.

Тому на роботі я точно не прохолоджуюсь. А працюю до запаморочення в голові та нервового тіку. Я викладаюся на повну, бо цей проект — своєрідний екзамен на профпридатність. Намагаюся відганяти панічні думки, що щось може піти не так. Я мушу впоратися, інакшого варіанту просто не існує.

Якщо чесно, робота допомагає мені перемкнутися, викинути з голови зайве. Бо за останні кілька днів все так навалилося: весілля сестри з Артуром, почуття до якого я ніяк не можу розібрати. Зустріч з мамою, яку важко назвати простою, хоча, якщо відверто, я очікувала гіршого. Ще й Вітровий, як додатковий бонус у всьому цьому хаосі. Безглуздя. 

Я чомусь постійно натикаюся на нього в своїй голові, навіть тут він поводиться нахабно. Приходить без запрошення, ба більше, не йде навіть коли наполегливо виганяють. Мене переслідують виразні сірі очі, що дивляться з насмішкою. Казна що.