Розділ 16

— Даніело, я тебе прошу, не втрать свій шанс. Ти вже доросла дівчинка і маєш розуміти, що такі, як Максим, на дорозі не валяються. — Ось тобі й попили спокійно кави. Не встигла спуститися на кухню, залишивши сплячого Максима, як мама починає давати настанови. Стримую себе, нічого їй не відповідаю, просто п’ю свій кавовий напій.

— Тобі скоро двадцять чотири, час замислитися про сім’ю. Подивися на Емілію, вони з Артуром чудова пара.

— Угу, — кидаю в знак згоди, мені не хочеться сперечатися, не сьогодні, за кілька годин я поїду, тож можна потерпіти.

— Максим — партія, про яку можна тільки мріяти. Він твій квиток у нормальне життя. Тому будь розумна, забудь про свої дурні вибрики, погралася, досить, — мама говорить зі мною, як з п’ятирічкою, дратує.

— Вибрики, в твоєму розумінні, це бажання жити так, як хочу я. Мамо, я доросла...

— Вибрики — це робити все наперекір, — безапеляційно заявляє мама. — Ми з батьком завжди бажали вам добра, але ти все сприймала...

— Мамо, а тобі ніколи не приходило в голову поцікавитися, що для нас добре? — намагаюся контролювати емоції, хоча роздратування наростає.

— Якби ми дали тобі свободу і не контролювали, то ти зі своїм характером наробила б таких справ, — огризається мама.

Я не бачу сенсу далі щось доводити. Очевидно, що кожна з нас залишиться на своєму. Чому ми не можемо просто спокійно поговорити, як нормальні мама з донькою? Без претензій, докорів, звинувачень?

— Ну, зробила ти по-своєму, і що? Ні роботи нормальної, ні житла. Пощастило, що Максима зустріла. Сподіваюся, приборкаєш трохи свій характер, щоб не втратити його. У таких чоловіків завжди великий вибір, їх не легко втримати. А з тобою складно...

— Я не збираюся нікого втримувати силою, я така, яка є, — перебиваю, бо несила більше слухати. — Тобі ніколи не спадало на думку, що, можливо, я для когось винагородою, а не покаранням? Може, це Максу пощастило, а?

— Данієло, не заводься, я кажу тобі все це, бо хочу, щоб ти була щасливою. Я тебе знаю, знаю, що своєю впертістю ти можеш все зруйнувати, — твердо, але спокійно каже мама.

— Я тебе почула.

Не хочу більше продовжувати цю розмову. Мама дійсно свято вірить у те, що говорить. Вона бажає мені щастя, в цьому я не сумніваюся. Але мама вважає, що краще за мене знає, як те щастя виглядає. Парадокс.

Ми їдемо мовчки. Ненав’язлива музика, що лунає в салоні, трохи розряджає напругу, яка висить в повітрі. Ненавиджу відчуття ніяковості, яке зараз сковує мене. Якби Максим у своєму репертуарі почав підколювати чи претензій висувати, я почувала б себе більш комфортно. Але ні, поводиться стримано, зразково, жодних уїдливих коментарів. Так, ніби за нами досі хтось спостерігає, і він вимушений продовжувати гру.

Наче підмінили: жодного зухвальства, понтів. Вираз обличчя зосереджений, серйозний, погляд спрямований на дорогу, і головне — мовчання. Мовчання, яке вибиває мене з колії. Я очікувала, що коли ми опинимось віч-на-віч, мій вже колишній фальшивий хлопець скине маску. Він на відмінно відіграв свою роль, зачарував всіх, особливо маму. Але зараз нема потреби прикидатися, тож я очікувала, що Максим почне відіграватися на мені. І була готова морально відбивати атаки. Але атак нема. Ми вже пів дороги проїхали, і нічого — просто тиша.

Чомусь розпочати розмову першою не наважуюся. Що казати? По суті, не знаю, про що з ним говорити. Я взагалі його не знаю. Але це не завадило нам поцілуватися, станцювати суперпристрастне танго і прокинутися в одному ліжку. Вихідні клас!

До речі, як він опинився в одному ліжку зі мною, я так і не зрозуміла. Ввечері все було нормально: я лягла на ліжку, він — у кріслі. Але питати в нього про це не хочу, слизька тема. Краще зроблю вигляд, що нічого такого не було. Швидше б доїхати додому, я так втомилася.

— Каву будеш?

— Що?.. — я не почула, що він сказав через внутрішній монолог.

— Каву питаю, будеш? — кидає на мене короткий погляд.

— Можна, я не виспалася сьогодні, — відповідаю дещо розгублено.

— Дивно, а мені здалося, ти спала як убита, хоча ні, вбиті не хроплять на цілу кімнату, так що вуха закладає, — його губи розтяглися в насмішці.

Я відчуваю, як щоки вкриваються фарбою. З реакції Максима розумію, що він це помічає. Тішиться, гад. Ну, є в мене така дивна особливість, є. В принципі, я не хроплю, крім випадків, коли трохи перебираю із спиртним.

— Тому ти поліз до мене в ліжко, щоб краще насолодитися моїм храпом? — подолавши збентеження, все ж ставлю питання, яке муляє мені з самого ранку.

— Я довго вагався, що гірше: другу ніч поспіль мучитися на незручному кріслі, від якого болить все тіло, чи від симфонії твого храпу. А оскільки храп залишався при будь-якому розкладі, я вирішив пожаліти хоча б кістки, — знизує плечима, після чого, не чекаючи моєї реакції, виходить з машини.

За кілька хвилин він повертається з паперовими стаканчиками кави в руках. Мовчки простягає один мені.

— Дякую.

— Це вже щось новеньке, я думав, ти не знаєш такого слова, — хмикає, відпиваючи каву.

Ну от цього Максима я впізнаю, маски скинуто. Чомусь мені простіше, чи, може, звичніше, коли він такий. Я знаю, як реагувати. Не на довго його вистачило прикидатися джентльменом. І це безумовно добре, бо новий Максим такий милий, ввічливий, уважний, викликав якісь дивні недоречні відчуття.