Розділ 13

Максим

Від клятого крісла болить все тіло. Давно мені не доводилося спати сидячи, точніше, ніколи не доводилося. Не можу дочекатися, коли нарешті закінчиться цей абсурд. Хочу повернутися до нормального життя і забути Даніелу Князеву як нічний жах. За що мені все це? Я, звісно, не найкраща людина у світі, але карати мене неврівноваженою істеричкою — надто жорстоко. Вона ж будь-кому мізки висмокче через трубочку.

В пам’яті оживає вчорашня сцена з клубу. Дана накинулась на мене, як розлючена пантера, хоч для цього не було жодних підстав. Що такого я зробив? Це ж парубоцька вечірка, і цілком нормально, що частиною розважальної програми був стриптиз. Зрештою, не я все організував, тож які можуть бути претензії? Але це ж Дана, їй тільки б влаштувати скандал.

Коли пізно ввечері ми повернулися додому, ця “мила дівчина” кинула в мене подушкою з пледом. Її гостинність не знала меж, все ліпше гостю. Краще вже постелила б мені на підлозі, принаймні там можна було випрямитися. Може, на ранок м’язи не боліли б так сильно.

Коли я прокинувся, Дани в кімнаті вже не було. Отже, ранок не такий вже й паршивий, сподіваюся, ми не побачимося до самої церемонії. На годиннику дев’ята, це означає, що в запасі в мене ще цілих три години. Я на силу подолав спокусу завалитися на ліжко і годинку подрімати. Заснути цієї ночі мені вдалося під ранок, все через це прокляте крісло, точніше, його власницю.

Вчорашній вечір багато що прояснив. Пазли в моїй голові нарешті склалися в цілісну картину. Тепер поведінка Дани, включно з цією ідіотською виставою, має логічне пояснення. Цікаво, вона й досі закохана в Артура? Мабуть, так, інакше для чого так заморочуватися?

Прийнявши душ, я вирішив спуститися на кухню за чашкою кави, в надії, що кофеїн допоможе зарядитися енергією після безсонної ночі. Мені хотілося провернути цю операцію, залишившись непоміченим, але план провалився. Ростислав Євгенович, батько Дани, якраз порпався біля кавомашини, видно, теж вирішив збадьоритися кавою. Помітивши мене, він посміхнувся.

— Добрий день, — вітаюся з “потенційним тестем”.

— Добрий, каву будеш? Я от вже другу за сьогодні п’ю. Тільки Вікторії не кажи, лікар через невеликі проблеми з серцем порекомендував обмежити кофеїн, от вона і знущається з мене. Не більше однієї чашки в день, — жаліється мені Ростислав Євгенович, дістаючи з полички ще одну чашку для мене.

Не знаю, про що говорити з цим чоловіком, дурна ситуація. Ніби як хлопець його доньки, я мав би якось контакт налагоджувати. Замість цього стою, як віслюк, і чекаю на свою каву. Зазвичай проблем із комунікабельністю в мене нема, але і у ролі “майбутнього зятя” мені раніше не доводилося бути.

Розглядаю чоловіка і приходжу до висновку, що Дана зовні трохи схожа на нього, тоді як Емілія на матір. Ось чому вони такі різні, важко повірити, що дівчата — сестри. Витончена Емілія — втілення жіночності, елегантності, ніжності. Тоді як Дана більше нагадує дику амазонку. Очі Емілії випромінюють привітність і тепло, а от Даніела направо і наліво кидає блискавки. Вони як день і ніч, як ангел і демон.

Зовнішність Емілії викликає захват, настільки вродливих дівчат я, чесно кажучи, не зустрічав. Ідеальний овал обличчя, гладенька шкіра, великі зелені очі, схожі на ізумруди, пухкі вуста. Все це в поєднанні з довгим волоссям кольору спілої пшениці робило її справжньою красунею. Фігура, до слова, теж бомба. Мало того, ще й характер ангельський, не те що в декого. Одним словом, Артур — щасливчик.

Дана зовсім інша. Не те щоб не гарна, скоріше, не жіночна. Волосся завжди зібране в хвіст чи ґульку, одяг або діловий, або якийсь безформенний, макіяжу нуль. Зате колюча, як їжак, і вперта, як віслюк. Якби їй була притаманна м’якість і доброта сестри, то, мабуть, я знайшов би її навіть привабливою.

Мимовільно згадую наш вчорашній поцілунок, від чого венами розтікається збудження. Мушу визнати, мені сподобалося її цілувати. Досі не можу забути солодкий смак губ, таких ніжних на дотик...

— Я радий, що Даніела нарешті познайомила нас із своїм хлопцем. Вона у нас дівчина з характером. Сподіваюся, у вас все вийде, — каже Ростислав Євгенович, вириваючи мене із роздумів.

І що йому на це сказати? Мабуть, як батько, він хоче почути щось із серії “я кохатиму вашу доньку до останнього подиху, будьте певні”. Але я всього лише хлопець на вихідні, якому не пощастило стати жертвою шантажу його донечки.

— Я теж сподіваюся, — врешті відповідаю йому хоч щось.

— З Даніелою часом не просто, в неї на все своя точка зору. Деколи вона відстоює її дещо, еее... агресивно. Але в душі вона добра дівчинка.

— Так, я знаю, — брешу, бо насправді я майже нічого про неї не знаю, ми бачились кілька разів у житті.

— Я сподіваюся, ти зможеш її зрозуміти. Ми свого часу занадто тиснули на Даніелу, через що вона віддалилася... — бачу, що йому важко  дається ця темп.

Ми ще хвилин десять поговорили, в основному про Дану. І я зробив висновок, що батько за неї переживає. Після чого ми розійшлися, я пішов одягатися, бо вже майже одинадцята, за годину все розпочнеться.

Цікаві тут традиції, я думав, ми просто поїдемо в РАЦС, як це зазвичай буває. Натомість доведеться спостерігати цілу виставу, наречений має викупити наречену і такі інші дурниці. Якщо чесно, мені це все не дуже зрозуміло, але що поробиш — весілля не моє, на щастя. Тож чемно стою на подвір’ї і чекаю, коли почнеться. Дану я сьогодні так і не бачив, Вікторія Богданівна сказала, що вона допомагає сестрі. Це, мабуть, на краще, чим менше ми з нею часу проводимо разом, тим легше мені.