Розділ 12

— Ти нормальний? — кричу в обличчя Максиму,  тільки-но ми вийшли на терасу, яка, на щастя, пуста.

— Ей, легше, чого розійшлася? Чи може, ревнуєш? — в нього вистачає нахабності шкіритися.

Така поведінка, звісно, не втихомирила лавину, яка з усієї швидкості неслася вперед, змітаючи на своєму шляху все раціональне.

— Ідіот, хто тебе ревнує? Я? Та потрібен ти мені тисячу років. В мене імунітет на таких, як ти.

— Це яких, таких? — на емоціях не розібрала, говорить він спокійно чи злиться.

— Це хтивих, розбещених, безпринципних, безвідповідальних бовдурів. Невже так важко було хоч раз стримати себе? Чому з усіх присутніх лише ти лапав ту діваху, а? — все ще розлючено кидаюся на нього.

— Ти перехо...

— Своєю поведінкою ти множиш все на нуль. Від тебе вимагалося всього лише поводитися нормально. Нор-маль-но, а ти наочно продемонстрував всім, що мій хлопець бабій. Як думаєш, для цього ти тут?

— А для чого я тут? Може, для того, щоб змусити Артура ревнувати, а? — перехоплює ініціативу, насуваючись на мене.

— Що за... нісе... нітниця? — від несподіванки  починаю затинатися.

— По очах бачу, попав у яблучко. То може, не будеш корчити з себе велику моралістку? Емілія взагалі в курсі? — в його голосі зловтіха, а в погляді виклик.

— Твої припущення — всього лише витвір хворої уяви, — трохи опанувавши себе, випльовую звинувачення йому в обличчя.

— Можеш пінитися скільки влізе, Артур все мені розказав.

Його слова б’ють болючіше будь-якого ляпаса. Невже Артур дійсно розповів Максу про мою юнацьку закоханість? Невже він думає, що я досі маю почуття до нього? А хіба ні? Хіба моє серце не стискається при одній тільки згадці? Але я свято вірила, що Артур про це не знає.  Притягла Максима в надії показати, що в мене все чудово, що я щаслива.

Впираюся в хлопця розлюченим поглядом, твердо налаштована відстояти себе.

— Мені плювати, що ти думаєш про мене. Все, чого я хочу, щоб ти поводився як нормальний хлопець наступну добу. І не давав приводу всім і кожному співчувати мені через те, що зав’язалася з муд...

Не давши договорити, Максим хапає мене за руку і різким рухом тягне на себе. Від несподіванки  не встигаю зреагувати, втрачаю рівновагу і врізаюся в його міцні груди. Перша реакція — переляк!  Підіймаю на нього спантеличений погляд, мить — і він накриває мої губи своїми.  Впираюся долонями йому в груди, намагаюся відштовхнути. Але сили не рівні, він міцно притискає мене до себе, не дозволяючи поворухнутися. Його язик ковзає по моїм стиснутим вустам, після чого впевнено розсуває їх, проникаючи в середину. Відчуваю легкий присмак віскі і гарячі дотики язика.

Голова йде обертом від надлишку емоцій, я перестаю боротися з ним. Руки все ще на грудях хлопця, але вже не відштовхують. Більше того, я відповідаю на поцілунок. Мій язик сплітається з його в пристрасному, божевільному танці. Тіло, як і розум, зраджує мені, вигинаючись в його обіймах. Не пам’ятаю, коли відчувала такий сплеск емоцій.

Перед очима все пливе, думки плутаються, серце калатає, губи поколюють. Я намагаюся відновити дихання, коли раптом за спиною лунає ніякове:

— Вибачте, ми не хотіли завадити, просто...

Впізнаю голос сестри. Перш ніж повернутися до неї, кидаю короткий погляд на Макса, в його очах веселі іскри. Емілія разом з Артуром стоять біля входу на терасу. Отже, він теж бачив. Тепер зрозуміло, що спонукало Максима поцілувати мене.

Зупиняю погляд на Артурові, нічого не можу з собою вдіяти. Ми стільки років не бачились, він став ще гарнішим, вже не юнак, як колись. Не можу розібрати своїх почуттів до нього: це всього лише відлуння колишньої нерозділеної любові, чи все ж щось більше? Якесь божевілля — кілька хвилин тому я втратила голову від поцілунку одного, а зараз намагаюся збагнути почуття до іншого. А найсумніше— обом їм байдуже на мене. Один завтра стане чоловіком Емілії, яку я люблю і бажаю їй щастя.  Інший накинувся з пристрасними поцілунками,  виключно в рамках мною ж ініційованої гри. А я дурепа...