Розділ 11

— Як мило, ніколи б не подумав, що ти любиш рожевий колір, — глузливо каже Максим, коли ми зайшли в мою колишню кімнату.

— Рада, що наші смаки хоч у чомусь збігаються.

Насправді моєю думкою не цікавились, коли облаштовували кімнату. Хіба те, що я проводила тут купу часу, могло стати приводом, щоб враховувати мої побажання. Це ж кімната дівчинки, отже стиль а-ля принцеса — саме те. Хоч яка з мене принцеса, забіяка, бунтарка — скільки завгодно, але не принцеса. Принцеси в чотирнадцяти не забавляються цигарками в шкільному туалеті. Та й уроки не прогулюють, а ще не влізають у бійки, не тікають з дому через вікно, не лаються і ще багато, багато “не”.

— Це виходить, мені доведеться ліжко з тобою ділити, ми так не домовлялися, — задумливо каже хлопець, спершись стегнами об комод. — Я вимагаю моральної компенсації і гарантій, що ти не домагатимешся мене.

Зиркаю на нього, звузивши очі. Мені хочеться відповісти цьому нахабі так, щоб його гордість місяцями голови не піднімала.

— А хто сказав, що ти спатимеш на моєму ліжку? Ні, ні, навіть не мрій. — Підходжу до крісла, яке стоїть біля комоду, і плюхаюся в нього. — Ось, чудове, велике крісло, впевнена, тобі буде зручно.

Максим безцеремонно, не питаючи дозволу, влігся на ліжку. Він зігнув одну руку в лікті, спершись на неї головою. Губи хлопця розтягнулись в іронічній посмішці.

— Неа, так не піде, в мене спина болить, тож крісло доведеться залишити тобі.

— Угу, вже, мрій! Про спину свою будеш лікарям розказувати. Я при чому?

— Яка ти жорстока, а я сподівався на масаж, — театрально зітхає, вдаючи жаль.

Решта дня промчала швидко. Я залишила Макса в кімнаті відпочивати, а сама пішла допомогти сестрі готуватися до дівич-вечора. Ми прикрашали вітальню, поки мама з тьотею Олею, сусідкою, готували закуски. Основним блюдом мали бути суші, які, звісно, замовили в ресторані.

Розвішуючи різнокольорові повітряні кульки, в мене складалося враження, що ми не до вечірки готуємось, а свята в садочку. Ні, ну серйозно, невже не можна було в клубі чи ресторані організувати? Парубоцька вечірка, між іншим, буде в нічному клубі, як годиться.

— Вийшло ніби гарно, — каже Лія, оцінюючи результат наших старань, відійшовши до дверей, щоб охопити поглядом всю кімнату.

— Угу, милота, бідні дівчата замість того, щоб відірватися нормально, будуть тішитися кулькам, — закочую очі, демонструючи своє ставлення до цієї ідеї.

— Ми чудово проведемо час, от побачиш, поговоримо, — посміхається Емілія.

— А ну, якщо поговоримо, це зовсім інша справа. Дійсно, як ще провести останній вечір перед весіллям, поговорити, і чому я сама про це не подумала?

— Ти в своєму репертуарі. Без тебе нудно, нема кому все критикувати, — весело каже сестра і корчить смішну гримасу.

— Без мене в цьому домі панує ідилія, — жартую, але чомусь від цього жарту всередині щось неприємно заворушилось.

Як я і очікувала, від вечірки у цих посиденьках під боком батьків була тільки назва. Як там Лія казала “поговоримо”, угу, якщо тільки про погоду. Ну хіба можна нормально поспілкуватися, коли мати, замість офіціантки, снує туди-сюди? Ще й примовляє через раз: “Не звертайте на мене уваги”. Нудьга неймовірна! Подруги Емілії, як чемні дівчатка, сидять, посміхаються, мабуть, м’язи від цих вимушених посмішок зводить. Вже з годину бавляться одним келихом шампанського, вдаючи порядних, білих і пухнастих.

А хлопці зараз в клубі віджигають на повну, їм нема перед ким соромитися. Цікаво, як там моя ходяча проблема, сподіваюсь, нічого не утне. А якщо утне, я йому таке влаштую, що до кінця життя гикатиме, згадуючи мене.

Ще година посиденьок у стилі “кому за сімдесят” — і мені зносить дах від нудьги. Ну куди це годиться? Ми Емілію заміж проводжаємо, чи на пенсію? Ні, так не піде, треба брати ситуацію у свої руки. Зрештою, Лія заслужила хоч на одну пригоду в своєму житті, не можна ж вічно бути хорошою дівчинкою.

— Так, народ, а зараз збираємося, я викликаю таксі, і ми їдемо в клуб, — бачу, як в очах подружок загорілася надія.

— Дано...

— Жодних заперечень, вдома ще встигнеш посидіти, сьогодні твій вечір, і проведеш ти його весело, — кажу впевнено, не слухаючи протестів.

— Підтримую Дану, давайте поїдемо потанцюємо, трохи драйву перед весіллем — саме те, — каже Віка, шкільна подруга Лії, чимось схожа на мене.

Бачу, сестра вагається, і розумію чому. Мама буде проти, саме з цієї причини дівич-вечір влаштували вдома. Але Емілія давно доросла, а завтра стане ще й заміжня. Пора самій приймати рішення, і зараз чудова можливість почати.

Ми все ж поїхали в клуб. Але з умовою, що це буде заклад, де хлопці влаштували парубоцьку вечірку. Зробимо приємний сюрприз, з чого Емілія взяла, що він буде приємним. І самі нормально не погуляємо, і їм не дамо.

Ще одна причина, з якої я не хотіла їхати в цей заклад — Артур. Я не готова побачити його сьогодні та й завтра теж. Мене заполонили дивні відчуття, від яких я не можу позбутися. Стільки років пройшло, а мене досі не відпустило. Від однієї згадки про нього в серці болісно кольнуло. Я мушу витримати найближчі півтори доби, а потім життя повернеться навколо своя.

Таксі зупиняється навпроти входу в клуб, і ми всією компанією вибираємось назовні. Яскрава вивіска з назвою закладу “Black and White” і приглушені звуки музики запрошують всередину. Клуб переповнений людьми, вони всюди: на танцювальному майданчику, біля бар-стійки, в залі за столиками. От тільки наших ніде не видно, через що сестра починає нервувати.  Підходжу до офіціантки, можливо, вона зможе допомогти. І мої сподівання справдилися. Дівчина підказує, що шукати потрібно на другому поверсі у VIP-залі. Куди ми й прямуємо всією бандою.