Розділ 7

Як і тиждень тому, чекаю на Вітрового в кабінеті для переговорів. Цього разу запізнюється він. Вкотре нервово дивлюся, яка година, подумки вичитуючи Максима. Шкода, що Марчук делегував підготовку до ювілею фірми племіннику. Відчуваю, що з Олегом Петровичем працювати було б значно легше і, до того ж, приємніше.

Нарешті двері відчинилися, і в кабінет неквапливо заходить самовпевнений Вітровий. Він кидає на мене зверхній оцінювальний погляд, від якого мені чомусь стало некомфортно. Мимовільно думаю, який зараз маю вигляд. Що за дурня?

Максим підходить до столу, але чомусь не сідає; спирається ліктями на спинку крісла. Така поза мене дратує, бо доводиться дивитися на нього знизу до гори.

— Ось новий план заходу, — відразу переходжу до справи, ми обоє ігноруємо етап привітання.

Цей нахаба, замість того щоб сісти і спокійно все переглянути, підходить ближче і спирається вже на спинку мого крісла. Близько, надто близько! Його обличчя лише в кількох сантиметрах від мого. Чомусь це дуже бентежить. Цікаво, він чув про особистий простір? Сам Максим, як ні в чому не бувало, нахиляється ще ближче і клацає мишкою, перегортаючи слайди презентації.

Мені кортить відсунутися, бо така близькість здається непристойною. Його подих лоскоче шкіру на моїй шиї, викликаючи дивні відчуття. Не знаю, ненароком чи навмисно, зачіпає рукою моє плече. Та що ж таке? Вирішив пограти зі мною в ігри? Не вийде. Негідник, мабуть, звик, що дівчата мліють від одного його погляду. Але я точно не належу до фан-клубу пана Вітрового.

Не встигаю відсторонитися, двері відчиняються, і з порогу нас свердлить незадоволеним поглядом якась жінка. Ми нічого поганого не робили, а відчуття, ніби нас застукали за якимось неподобством.

— Максе, що тут відбувається? — з докором у голосі питає незнайомка.

Я намагаюся второпати, хто вона така. Судячи з того, як виглядає і впевнено себе поводить, це не проста співробітниця фірми. Мою присутність жінка ігнорує, ніби я предмет інтер'єру.

— Мамо, ти щось хотіла? Зачекай у мене в кабінеті, я зайнятий, — спокійно відповідає Максим, все ще спираючись на крісло біля моєї голови.

— Поквапся, в мене мало часу, — строго відповідає жінка, після чого йде, закривши за собою двері.

Ця сцена трохи збила мене з пантелику. Чомусь матір Вітрового я уявляла собі не так. Жінка явно виглядає молодше свого віку, більше сорока їй дати важко. Струнка, висока брюнетка з гордовитою поставою, одягнена бездоганно. Обличчя вродливе, але врода холодна; я б навіть сказала, стервозна. Вона з тих жінок, з якими завжди треба бути обачними.

— Розбити вечірку на два етапи — це трохи незвично.

Коментар Максима повертає мене до реальності. Намагаюся зосередитися на роботі, пояснюючи йому доцільність такого рішення, озброївшись вагомими аргументами. Думки плутаються, бо не можу ніяк позбутися неоднозначного враження від зустрічі з Вітровою.

На щастя, цей план заходу Максим схвалив, трохи повипендрювався, як без цього? Але схвалив. Тож я отримала добро приступати безпосередньо до реалізації. Часу в мене трохи більше місяця, думаю, цілком достатньо, щоб організувати захід такого масштабу.

— Про всі нюанси і корективи відразу повідомляй мені. Обійдемося без самодіяльності, — на завершення додає чоловік, бажаючи залишити останнє слово за собою.

Я дуже хочу сказати щось гостре, аби трохи збити його пиху. Насилу приборкую в собі це бажання. Мабуть, варто спробувати з майбутнім фальшивим бойфрендом налагодити нормальні взаємини, наскільки це можливо. З трудом уявляю, як ми вдаватимемо пару, хоч би не повбивати один одного. Я навіть за себе не ручаюсь. Ой, наколотила я, звісно!

— Як скажеш. Не буду тебе більше затримувати, не хочу, щоб мама насварила, — таки не втримала своїх бісиків під контролем, надто пруткі.

Вітровий змірює мене нахабним поглядом, а я посміхаюся наймилішою посмішкою, яку можу зобразити. Подумки нагадую собі, що час прощатися, досить мені на сьогодні “приємної” компанії.

— Починаю розуміти, чому для того, щоб знайти собі хлопця, навіть на пару днів, мусиш вдаватися до шантажу. Ніхто з доброї волі не терпітиме тебе аж так довго. Це ж застрелитися можна, — саркастично видає, стиснувши плечима.

— Без проблем, якщо треба, я пістолет дістану. Тільки давай домовимось: спочатку справа, — кажу, проходячи повз нього до дверей.

— До речі, де гарантії, що після того, як я виконаю твої умови, ти не розкажеш все дядькові або знову не почнеш мене шантажувати? — вже серйозно запитує хлопець.

Почувши запитання, я зупиняюся. Розвертаюся до нього. Наші погляди зустрілися, і я переконалася, що цього разу він не кепкує з мене.

— Гарантії тобі дадуть, коли пральну машинку будеш купувати. А зараз доведеться повірити мені на слово.

— З чого б мені тобі довіряти? З моменту нашого знайомства від тебе одні неприємності. Спочатку, як навіжена, накинулася на мене на парковці, потім під дверима чужі розмови підслуховуєш, і вишенька на торті — шантаж. Не найкраще підґрунтя для становлення довіри, тобі не здається? — його слова просякнуті сарказмом.

— Ой! А ми білі й пухнасті, як хмаринки в небі, — протягую театрально. — Може, тобі нагадати, що це ти заклався із дружком на живу людину? Тож прибережи свої повчання для когось більш сентиментального.