Розділ 6

Дана

Ну і деньок сьогодні! З самого ранку купа роботи. У мене залишилося два дні, щоб переробити проект святкування річниці “ТехноЛюкс”. Права на помилку я більше не маю. Якщо замовник знову залишиться незадоволеним, Яковенко переведе мене в розряд прибиральниць.

Я старанно продумовую план заходу, враховую найменші дрібниці. Мені потрібен такий результат, щоб навіть нахабна Вітровий не мав до чого причепитися. Якщо чесно, я так замахалася, що голова йде обертом. А попереду ще жах скільки роботи.

Все через мою вроджену впертість. Можна ж було піти іншим, значно легшим шляхом. Але ні, ми принципові, от і мучся тепер. Всього лише треба було додати маленький пункт до вимог Вітровому — прийняти попередній варіант. Я переконана, що план заходу, який я презентувала йому минулого разу, був цілком прийнятним.

Ще й Лариса до повного щастя заважає мені нормально працювати. Із самого ранку зіпсувала настрій.

— Покажи, що ти там напрацювала, — звертається до мене зверхньо, як до якоїсь нетямущої стажерки. — Не дай Боже, знову все запореш.

Ледве стрималася, щоб не вколоти її грубістю. Бісить мене Лариса, нічого не можу з собою вдіяти. З самого початку вона мені не сподобалась, я їй теж. Хоча Ларисі мало хто подобається. З нетерпінням чекаю, коли нарешті вдасться позбутися її наставництва.

— У мене все під контролем, — таки показую їй свою роботу, розвернувши до неї ноутбук.

Лариса кілька хвилин зосереджено вивчає мій план, після чого резюмує:

— Треба все пропрацювати, поки сирувато.

Як тільки вона повертається спиною, корчу гримасу і показую язик. Стало легше.

По обіді отримую повідомлення від Максима: “Треба зустрітися, куди під’їхати?” Мені стало смішно. Боїться, що я сама приїду до них в офіс. Раптом розкажу все Марчуку.

Відписую: “Ок, я звільняюся о шостій, лови геолокацію.”

Відверто зізнатися, я трішки нервую, що як Аня перебільшила залежність Вітрового від дядька? Уявляю, що він приїде і пошле мене далеко-далеко. Ну тоді доведеться змінювати план. Може, це не так вже й погано. Бо ідея з фальшивим хлопцем вже не здається мені такою ідеальною, як вчора.

Після дзвінка Емілії я поскаржилася на ситуацію Уляні. Подруга добре знала про мої сімейні справи, тож порадила вихід, який дозволив би мені не виглядати жалюгідною в очах рідних. Вона запропонувала поїхати на весілля із Славком. Це мій колишній. Я відразу відкинула цей варіант. Славік — вічний студент, який ніяк не може знайти себе і в 25 живе коштом батьків. На фоні амбітного, успішного юриста Артура виглядатиме так собі. А от Вітровий — зовсім інша справа. І хай він останній негідник, на яких у мене алергія, зате справляє враження успішного чоловіка.

І де носить цього бовдура? Я вже добрих двадцять хвилин чекаю на заправці недалеко від офісу. Спеціально вирішила зустрітися тут, не хочу, щоб хтось із колег побачив нас разом. Я сьогодні без коліс, бо Уля попросила машину поїхати за місто. Тому подумала, що було б непогано використати Вітрового в якості водія. А що такого? Зробить добру справу, почистити карму йому не завадить. Дорогою додому якраз поговоримо.

Його чорний мерс впізнаю здалеку. Ще б, через нього зменшився запас моїх нервових клітин. Машина зупиняється напроти мене. Не чекаючи запрошення, відкриваю дверцята, і сідаю. " Вау, салон — бомба! Ніколи не бачила таких крутих машин зсередини. Не те, що моя старенька Škoda," — проноситься в моїй голові.

— Запізнюєшся, — починаю з претензій, щоб не розслаблявся.

— Я наївно розраховував на привітання, — каже, рушаючи.

— Слухаю, що ти хотів сказати? — питаю зухвало, ігноруючи його зауваження.

— Для початку, куди їдемо?

Я нахиляюся вперед і вбиваю в навігаторі свою адресу, поки він здивовано дивиться на мене.

— Тебе не вчили, що перш ніж чіпати чужі речі, потрібно питати дозволу? — повчальним тоном звертається до мене Максим.

— Ні, скоро матимеш можливість висловити претензії з цього приводу моїм батькам, — кажу, пристібнувши пасок безпеки.

У відповідь хлопець тільки хитає головою. Хвилини дві ми їдемо мовчки, після чого він знову питає:

— Куди ми все ж їдемо?

— Я сьогодні без машини, тому ти люб’язно підвезеш мене до дому, — відповідаю з вдаваною посмішкою.

— Ти плутаєш мене із службою таксі, — так само вдавано посміхається, мушу визнати, посмішка в нього гарна, хай навіть фальшива.

— Може, нарешті перейдемо до справи? Чекаю відповідь на свою пропозицію.

— Ти, мабуть, хотіла сказати “шантаж”, — саркастично виправляє мене нахаба.

— Сприймай, як тобі більше подобається, — фиркаю йому у відповідь.

— Мені ніяк не подобається, — робить паузу, бачу, що йому важко озвучити своє рішення. — Я згоден.

— Чудово, правильний вибір, — в голосі сарказм, а серце гепає, як після пробіжки.

Чомусь ми обоє замовчали. Тиша була ніяковою. Не можу дібрати слів, на мене не схоже. Але й у подібних ситуаціях я раніше не була. Запропонувати незнайомій людині вдавати кохання... Все це якось... неправильно.