Розділ 4

— Це жарт такий? — питає Максим, впившись у мене поглядом.  
Стримую сміх, мене веселить його реакція. Ще хвилину тому  відкрито кепкував з мене, а зараз приголомшено витріщає очі. Я ж не поспішаю нічого  пояснювати, насолоджуюсь моментом.  
— І? — трохи відійшовши від шоку, Вітровий вимагає в мене пояснення.  
— Що “і”? У тебе погано із слухом? — кажу зухвало, звівши брови. — Без питань, можу повторити. Ти станеш моїм хлопцем і поїдеш зі мною на весілля сестри.  

Цього разу реакція зовсім інша. Він починає голосно сміятися, дивлячись при цьому на мене як на ідіотку.  
— Якщо це не жарт, то ти зовсім, еее... дивна, — відкашлявшись, каже, ковзаючи по мені глузливим поглядом.  
— Я не жартую, весілля через два з половиною тижні. Тож не плануй на цей час нічого, — кажу спокійно, так, ніби мова про купівлю хліба.  
— Боже, що за абсурд, яке весілля? З чого ти взяла, що я погоджуся на твою пропозицію? — питає, відкинувшись на спинку крісла. Помічаю, що він починає дратуватися.  
— Тому що це не пропозиція. Це угода, взаємовигідна, — кажу, подавшись вперед, опираючись ліктями на тверду поверхню столу.  
— Навіть так? І в чому моя вигода? — в голосі зашкалює самовпевненість.  
— Ооо, твоя вигода найбільша, навіть не сумнівайся, — навмисно протягую слова, знущаючись із співрозмовника.  
— Ух ти! Заінтригувала.  

Також нахиляється вперед, скорочуючи відстань між нами. Тепер нас розділяє тільки робочий стіл. Близькість хлопця і зухвалий погляд викликають у мені недоречне почуття ніяковості. Тільки зараз помічаю, що в цього зухвальця виявляються неймовірні очі, рідкісного сіруватого відтінку, великі, виразні...  

Щоб приховати збентеження, підводжусь і повільно підходжу до великого панорамного вікна. Кілька хвилин мовчки розглядаю краєвид. Знаю, це грає на нерви моєму співрозмовнику, тому навмисно затягую час.  
— Ти йдеш зі мною на весілля, а я нічого не кажу Олегу Петровичу про ганебне парі, яке ти уклав із своїм дружком Давидом.  

Розвертаюся обличчям до Максима, аби побачити його реакцію. Як і очікувала, на обличчі хлопця здивування, та що там, ступор. Я мило посміхаюся, спостерігаючи за ним.  
— То як, влаштовує така вигода?  
— Звідки... З чого ти взяла? 
— Почула на власні вуха. Треба бути обачнішим, коли обговорюєш такі делікатні речі.  

Максим дивиться на мене напружено, думає, як бути в ситуації, якої він явно не очікував. А я, набравшись терпіння, чекаю його відповіді.  
— Мені без різниці, розкажеш ти Олегу Петровичу чи ні, — опанувавши себе, цідить Максим. — Я надто дорослий хлопчик, щоб боятися покарання. 

Блефує. Тримається непогано, контролює емоції, але я йому не вірю. Максим сподівається переграти мене, переконавши, що Марчук не має на нього впливу. Він барабанить пальцями по поверхні столу, і я розумію  —  нервує.  
— Що ж, давай перевіримо. Даю тобі час подумати, до завтра, потім іду до Марчука і все йому розповідаю. Я не жартую.  
 

Розвертаюся і йду, навіть не попрощавшись. Хай трохи прийде в себе, вибір у нього і так не великий. Чи може, мені тільки так здається?  
Вийшовши з кабінету, я почала сумніватися в геніальності цієї авантюри. Боже, як я докотилася до того, що шантажем добиваюся хлопця, хай навіть фальшивого.  

Все сталося спонтанно. Вчора ввечері знову зателефонувала Емілія, моя старша сестра. А зателефонувала вона, щоб уточнити, приїду я одна чи з хлопцем. Чому я збрехала? Тому, що не хочу знову виглядати невдахою на фоні ідеальної Емілії. Уявила, як мама в незліченний раз порівнює мене з сестрою, і порівняння, як завжди, не на мою користь.  

Я завжди була для батьків, особливо для мами, недостатньо хорошою. Тоді як Емілія — майже бездоганною. Мама була категорично проти, коли я переїхала до столиці, вирішивши тут навчатися. Професія моя їй теж не подобається, інша справа — Емілія. Сестра, як і мріяла мама, закінчила консерваторію по класу фортепіано і вже є успішною піаністкою в нашому місті. В той час як я, за словами самої мами, дівчинка на побігеньках.  

Із зовнішністю сестрі теж пощастило більше. Природа нагородила її ангельським личком в додачу до характеру. Висока блондинка з витонченою фігурою, великими зеленими очима, погляд яких заворожує. Вона не знала відбою від хлопців, і навіть той єдиний, про увагу якого я так довго мріяла, не зводив очей з Емілії.  

В Артура я була закохана ще з восьмого класу, він став моїм першим коханням. Старшокласник, за яким впадали всі дівчата, я потайки мріяла про нього. А він завжди затримував погляд на Емілії. Потім Артур закінчив школу і поїхав на навчання, наступного разу я побачила його аж на випускному у Емілії. Він став ще гарнішим, таким дорослим, змужнілим...  

Того вечора я під впливом шампанського, яке дістав хтось з друзів, наважилась зізнатися Артуру в коханні. Але він дипломатично мене відшив. Сказав: “Дано, ти це все собі вигадала, ти ще маленька, скоро ця закоханість мине, і ти зустрінеш когось, кого дійсно полюбиш”. А я дійсно кохала його. І от зараз він одружується з моєю сестрою.  

Тому, коли Емілія запитала, чи сама я приїду,  ляпнула, що ні. Ну, не хочу я виглядати жалюгідною невдахою, у якої в двадцять чотири так нічого і не вийшло. З роботою не зрозуміло що, в особистому — взагалі повний провал. Згодна, утнула дурницю, але що вже, не зізнаватися ж, що я все вигадала, щоб виглядати успішнішою в очах рідні.  

Несподівано в мою світлу голівоньку постукала геніальна ідея. Я вирішила трохи змінити план помсти Вітровому, отримавши зиск для себе. А що? Цей тип якраз з тих, які вміють справляти враження. Навчання за кордоном, керівна посада в великій фірмі, яка в перспективі стане його, приваблива мордашка — ідеальний чоловік.  
Залишалося тільки повідомити про свої плани самого “ідеального чоловіка”. Добре, що в мене є на нього компромат.