Розділ 2

Стримую себе, щоб не ляпнути зайвого. В голові вихором проноситься думка: “Може, до бабки піти? Здається, мене зурочили.”

— І так, пані... Князева, ви запізнилися.

Цей тип відверто насолоджується, знущаючись наді мною. Я глибоко вдихаю і рахую в голові до десяти, щоб опанувати себе. Не скажу, що  сильно допомогло, але в горлянку йому не вчепилася, і це добре.

— Вибачте, просто через одного невихованого чоловіка довелося кружляти околицями в пошуках місця для паркування, — спеціально роблю акцент на слові “невихованого”.

— Співчуваю, — театрально протягує, а в очах веселі вогники. — Не уявляю, як можна так ганебно поводитися з такою милою леді.

Отже ж нахаба, замість вибачень натякає, що я, бачите, не дуже ввічливо з ним розмовляла. Поводитися треба нормально, тоді і мудаком ніхто не називатиме. З язика майже зривається гостре слівце, але вчасно зупиняю себе.

— То що, перейдемо до справи? — нарешті чую від нього щось путнє.

— Звісно, —  вставляю флешку в ноутбук і кажу, відкриваючи презентацію. — Ми врахували всі побажання Олега Петровича, які він озвучив на минулій зустрічі. І ось що пропонуємо.

Я беру свої емоції під контроль, зараз головне — не запороти завдання. Хвилин десять розпинаюся перед цим індиком, презентуючи йому свої ідеї та варіанти їх реалізації. Він мовчки слухає, скануючи мене глузливим поглядом. Від чого моє роздратування тільки зростає, але на відміну від нього я мушу опановувати себе.

— Ще ми пропонуємо вечірку з приводу ювілею “ТехноЛюкс” зробити благодійною.

Закінчивши свій монолог, чекаю на реакцію з боку свого співрозмовника. Він витримує паузу, ніби спеціально хоче пограти мені на нервах ще більше. Потім, відкинувшись на спинку шкіряного крісла, видає:

— Все не те...

Я мало не роззявила рота. Серйозно, не те? Та я два тижні з ранку до ночі працювала над цим проектом.

— Що саме вас не влаштовує? — приховуючи обурення, питаю.

— Кажу ж, все. Місце, розважальна програма, готель, в якому ви пропонуєте розмістити наших закордонних партнерів, — потиснувши плечима, спокійно каже він.

— Максиме... — блін, як його?

— Сергійович, — підказує мені, глузливо звівши брови.

— Максиме Сергійовичу, готель, який ми пропонуємо, один з кращих у місті, розташований у самому центрі...

— Але ж не кращий, — безцеремонно перериває мене на півслові. — Ні, я, м’яко кажучи, не вражений. Даю вам тиждень, щоб все переробити. Сподіваюся, впораєтеся.

Мене майже трусить від люті, хочу заперечити йому, відстояти свої пропозиції. Я впевнена, що цей бовдур спеціально все забракував. Мабуть, хоче таким чином помститися за те, що обізвала його мудаком. І мушу визнати, в нього вийшло. Яковенко з’їсть мене живцем, коли дізнається, що клієнт незадоволений.

— А зараз, пані Князева...

— Даніела Ростиславівна, — виправляю, бо мене дратує його звернення.

— Пані Князева, — акцентує, ігноруючи моє зауваження, — до наступної зустрічі, сподіваюся, вона буде більш продуктивною.

Обурена, вилітаю з кабінету, зіштовхнувшись у дверях з молодим чоловіком. На мене зацікавлено дивляться красиві зелені очі. Блондин лукаво посміхається мені, промовивши:

— Перепрошую.

Ну хоч хтось тут вміє вибачатися. Проклинаючи в думках винуватця своїх неприємностей, прямую до ліфта. Мабуть, до Ані сьогодні не зайду, хоч і обіцяла. Настрій не той, до агенції треба, роботи в мене зусиллями декого додалося.

Чекаючи на ліфт, згадую, що забула флешку в кабінеті. Блін, треба повертатися.

Я не збиралася підслуховувати, просто так вийшло. Коли підійшла до кабінету, двері були трохи прочинені. Я на кілька секунд зупинилася, наважуючись постукати, і почула дещо, що привернуло мою увагу.

— Брюнеточка нічого така, трохи простувата, але щось в цьому є, — по голосу розумію, що говорить блондин.

— Ще та істеричка, сьогодні накинулася на мене як дика через парко-місце, — відповідає йому причина моїх бід, і я розумію, мова про мене.

— О, я таких люблю, з характером мала, таку просто так голими руками не візьмеш, — сміючись, відповідає блондин.

— Я тебе прошу, який там характер, звичайна істерична хамка.

 Відчуваю, як все в середині мене закипає. Та ким він себе вважає, придурок? Це я хамка, він на себе давно дивився?

— Як щодо невеличкої розваги, згадаємо молодість, так би мовити.

— Та ні, вона? Не цікаво.

— Слабо? Боїшся, що не по зубах пташка? Чи, може, навички вже не ті? — в голосі блондина звучав виклик.

— Мені слабо? Кажу ж, просто об’єкт не цікавий. Не розумію, що ти в ній знайшов. Діваха навіть привести себе до ладу не здатна: ні макіяжу, ні зачіски.

Вкотре за сьогодні я обізвала його придурком, заслужено. Як він сміє так про мене говорити? Відчуваю, як загорілися щоки від люті.

— Все-таки слабо. Відчуваєш, що пошле? Боїшся програти?