Розділ 1

Дана

— Блііін! Невже не можна рухатись швидше? — я злісно вилаялася на адресу водія, який їхав попереду. Що ж за день такий? От тільки червоного світлофора мені бракувало. І так катастрофічно запізнююсь, а тут ще ця черепаха, сама проїхала, а я в дупі.

— Дихай, Дана, дихай! — заспокоюю сама себе, бо нерви на межі. Це ж треба примудритися проспати, ПРОСПАТИ таку важливу зустріч! Ну що я за людина? Як можна було ввечері не перевірити зарядку на телефоні? Все вирішено: заведу звичайний годинник, він, на відміну від телефону, не розрядиться.

Дивлюся на себе в дзеркало, поки чекаю зелене світло. Нічого не скажеш, красуня. Макіяжу нуль, на голові ґулька замість адекватної зачіски. Ще й круги під очима якогось милого. Добре, хоч одяг підготувала з вечора, бо довелося б їхати в пом’ятому. А от кави випити не встигла, і це до біса дратує.

Я майже два тижні як кинула палити. Подвиг! Особливо якщо враховувати, що палю з чотирнадцяти, а зараз мені майже двадцять чотири. Тому кава — єдина ранкова радість, яка мені залишилася, а сьогодні довелося відмовитися і від неї, що за життя?

Згадую про вчорашній дзвінок сестри, і поганий настрій підноситься до десятої степені. Весілля! Моя старша сестра виходить заміж через три тижні. Мабуть, для всіх нормальних людей це гарна звістка, але хто сказав, що я нормальна?

Не можу сказати, що не рада за сестру, просто... Просто заміж вона виходить за хлопця, в якого я колись була закохана по вуха. Та й це не найголовніше, головне, що я взагалі не хочу туди їхати. Чому? Все складно...

Майже під’їжджаю до офісу “ТехноЛюкс”, як раптом на екрані телефону, який у тримачі, висвічується обличчя Ані. Приймаю виклик через блютуз-навушник.

— Де тебе носить? Ти бачила, яка година? За дві хвилини в тебе зустріч! — з ходу наїжджає на мене подруга.

— Я майже на місці. Божевільний ранок, проспала, потім ще примудрилася зібрати всі світлофори, — бідкаюся, звертаючи на приватну парковку перед бізнес-центром. — Зараз швиденько запаркуюся і біжу.

— Ну ти даєш! Добре, давай поквапся, в нас не люблять непунктуальність, — каже і скидає дзвінок.

Можна подумати, я люблю непунктуальність, просто сьогодні все як на підбір. Сподіваюся, на цьому халепи закінчаться.

Парковка забита, і де тут запаркувати машину?  Роблю круг, намагаючись знайти вільне місце. Ну, будь ласка, одне, всього одне. І схоже, мої прохання були почуті. Бачу в самому кінці ряду місце між дорогими авто. Блін, ще й запаркували так, що місця зовсім мало. А я не надто досвідчений водій, практики в мене два місяці.

Поки прикидаю, як заїхати між ці дорогезні автівки і не пошкрябати їх, не дай Бог, бо до кінця життя не розрахуюся. Якийсь придурок буквально залітає на єдине вільне парко-місце. В мене відвисає щелепа. Це що за...?

Поки я розгублено кліпаю очима, з люксового мерседеса виходить це нахабне створіння, яке разом із парко-місцем вкрало мій шанс на успішну кар’єру. В середині піднялася така хвиля люті, що я сама від себе не очікувала.

— Ей, ти що, сліпий? Це моє місце! — викрикую, вискочивши з машини.

— Ти це мені? — приспускає чорні окуляри і дивиться на мене здивованим поглядом.

— А ти ще когось тут бачиш? — роздратовано відповідаю питанням на питання.

— Моя тобі порада: наступного разу не вдавай з себе Гамлета.

Витріщаю на нього очі. Що за нісенітниця? До чого тут Шекспір? Мій опонент, мабуть, здогадався, що я не второпала, що він хоче цим сказати, і вирішив пояснити.

— Ну, “бути чи не бути?”

— Придурок! Забирай свою машину, це моє місце, я була першою. Ти що, не бачив, що я паркуюся? — на емоціях накинулася на цього поціновувача класичної літератури.

— І не подумаю. Ти не паркувалася, а стояла посеред дороги, тож які можуть бути претензії? У мене нема часу з тобою розбиратися, — він розвинувся в напрямку будівлі.

Мене аж трусило від злості. І що тепер робити? Я вже запізнилася на зустріч, все це крах.

— Мудак! — викрикнула в слід тому нахабі.

Він озирнувся, отже, почув. Хоч щось тішить. А от все решта — повний піпець. Схоже, моє перше важливе завдання з тріском провалено, так і не розпочавшись. Дурний, дурний день.

Захекана добігаю до ліфта, годинник на телефоні показує десяту п’ятнадцять. Якби не той придурок, я б встигла вчасно. Ну, може, спізнилася б на дві хвилини, але ж не на п’ятнадцять. Машину довелося залишити на стоянці супермаркету навпроти, добре, що хоч там було місце.

Серце стукає в шаленому ритмі, не знаю, чи від пробіжки, чи від хвилювання. Мабуть, і те, і інше. Ще б мені не хвилюватися: від цієї зустрічі залежить моя подальша робота в івент-агентстві “Фабрика креативу”.

Так, я працюю в івент-агентстві, але в нас нестандартна агенція. Ми спеціалізуємося не тільки на організації свят типу весілля і дні народження. Ми організовуємо все, і це не перебільшення. Я, наприклад, нічого не тямлю в сегменті свят, зате добре розбираюся в організації бізнес-заходів.

Мені нарешті довірили великий самостійний проект, я чекала на це два роки. Ну, як самостійний, в мене є куратор Лариса. Боже, як вона мене бісить! Корчить із себе королеву, типу ніхто так, як вона, не зробить, бо в неї, бачите, досвід. Мене дістали її придирки, а зараз з’явився реальний шанс стати повноцінним менеджером. Потрібно всього лише успішно закрити проект і довести босу, що можу працювати без нагляду.