Моя школа

1

Після безхмарної замріяності дитячого садку я поринув у рефлексії земного буття, дані нам Божественним Провидінням - мене віддали в перший клас. В школу, яка була в новозваяному, хрущовського проектування, мікрорайоні. І майже вся моя дитсадівська група теж прийшла в цю ж саму благословенну Обитель Знань. Це була найграндіозніше  восьмирічна школа в УРСР. Перші класи в нас були розташовані в алфабетній послідовності від літери «А» до літери «Ж». І класи наповнені, як бідон налитий до краєчків вируючою брагою, до 45-ти неофітів в класі. В перспективах малювався ще суперрекордний  клас «З», але щось не склалося в засвітах освітянських.

В першому класі, після відвідувань уроків я мандрував не додому, бо всі були на роботі, а до втілення любові бабусі Уляни. Там мене годували смачним бабусиним обідом. А якщо я не залишав недоїдків, то мені могли купити в нагороду десерт - сітро з назвою «Саяни». Сітро «Саяни» не було найвищим досягненням серед десертів, але альтернативи йому не було в магазинчику напроти.

 Потім я творив домашні завдання. Кулькових ручок тоді в школах не використовували. Писали дерев’яними ручками, в які вставлялися металеві пера – інноваційний варіант пера гусячого. Від цих пір’їв ще навіть древнім духом Золотої доби поезії віяло.  Від сили тиску на перо лінія виходила тоншою або товщою. Перо творило не просто літери і слова, а сакральні візерунки на папері в косу лінійку. Був пенал, в якому зберігались ручка, пера, олівець, ластик. Ще треба було мати чорнильницю з чорнилами – або каламар, якщо навернутись думками до оспіваної Котляревським лексики Золотої доби. Чорнила були сині, як небо, або фіолетові, як недостиглі синенькі. А у вчительки – червоні, як артеріальна кров. Чорнильниці були фаянсові або пластмасові. Іноді в портфелі вони переверталися і нагло бруднили все навкруг себе. У всіх шкільних портфелях були плями від підступних чорнил.

Ще я чим-небудь бавився у бабусі. За нашим парканом були гаражі Станції Швидкої Медичної Допомоги. І я тримав під парканом цілий склад всяких автомобільних запчастин та мастил, якими і грався, змащував болти солідолом. А ще змащував шаблю, за яку слугувала пластина старої ресори. Здіймати шаблю у вертикальній площині, що б розрубати ворога від шиї до ніг, мені було важко. А от крутити  шаблею в горизонтальній площині, розганяючи ворогів на далекі манівці, я спромігся. Іноді невблаганна сила інерції валила мене, разом з шаблею, на траву,  або заносила на дерев’яний паркан. Звуки зіткнення шаблі з парканом виносили на вулицю бабусю. Вона закидала шаблюку подалі і вела відмивати мене від солідолу. А солідол був який! Такого доброго солідолу тепер немає.

   На вечір я повертався додому, до омріяних батьків. Дорога від школи до любої бабусі в мене займала хвилин тридцять і оминала величезну територію шахти ім. «газети Ізвєстія» з териконом. Шахту збудували на самому високому, серед оточуючого ландшафту, залишку кайнозойського гірського кряжу. На гігантському палеозойському переплетенні підземних антикліналей карбонових пластів, де до них було дістатися найближче. Ще й терикон насипали на тому Кайнозої циклопічних розмірів. З самого підхмарного вершечку  терикону, якщо зійти на нього, можна було побачити, до самих захмарних обріїв, ще оберемок інших териконів. А от моря/океану, як не вглядайся, не  побачиш.

 Автобусів, вантажівок та легковиків тоді було ще мало і асфальтовими дорогами  можна було побачити гужовий транспорт. Чумацькі валки з волами, щоправда, вже зникли у вирі епох. Але ще неслися, з сивої глибини віків, підводи з кіньми. Навіть з двома кіньми неслися. Фантастичне видовище - бачити двоє велетенських вороних коней, з чорними вітрилами грив, які клацають копитами по асфальту, вимахують по боках довгими чорними хвостами, стримуючи підводу, яка тисне на них згори, і при тому, в злобному хрипі кусають одне одного, змучені своєю бурлацькою долею.  Щось вони розвозили. Наприклад, продукти з бази по магазинах. Чомусь всі кучери цих колісниць були циганами. Іноді я просився до кучера на бричку, аби він мене підвіз до залізничного переїзду. Зазвичай мені дозволяли заскочити на бричку. Хоч я і знав, що цигани можуть мене вкрасти, але яке це задоволення - їхати кіньми. А від переїзду до бабусі вже було близько.

                                          *    *   *

З молодших класів дещо врізалося в мою, зіпсовану на життєвих шляхах, пам’ять. Так. Дещо. Я пам’ятаю. Валєрка був зі мною в садку і мав певне прізвище. Просто прізвище. Неважливо яке. А в класі він був вже з іншим прізвищем. Неважливо яким. На моє здивування він пояснив, що його батьки розлучились. Розійшлися, як в морі кораблі. А він отримав нове материнське прізвище та існування в неповній родині. Такого я ще не знав. Таке буває. Іноді. Іноді на перервах ми біжимо за школу подивитися, як копає котлован екскаватор. Екскаваторник – то його батько. Але ми лише здалеку дивимося та біжимо назад в клас. З часом, після школи, Валєрка поступив в технікум. Після школи я більше не бачив Валєрку. Ніколи. Від когось я почув, що Валєрка повісився. Взяв і повісився. Нам було по 20-ть років тоді. Після школи я вже ніколи не бачив Валєрку.

Або, хлопчаки обговорювали питання – звідки діти беруться. Нащо я це  пам’ятаю? Звідки діти беруться? Виявилось, що от так от. Ось так ось. І вся справа. Я в це не міг повірити. Який зв'язок між геніталіями і таїнством народженням людини? Скоріш за все - це цинічна видумка найбільш збочених хлопчаків. Так - огидна видумка. І не розумна. Я сформулював власну теорію народження дітей, а саме – жінці властиво народжувати періодично. От і все. Ось і все. Мій спраглий логіки мозок навіть вдався до геніальної здогадки - існування протизаплідних пігулок. Жінка проковтнула – і все. І не народжує. Смерть перемагає життя. До другого класу моя  теорія протрималася, а тоді і я вже змушений був прийняти загальнопоширену версію. Відому всім версію. Але і через багато років, через швидкоплинних сто років самотності, мій мозок відмовляється сприймати цей жах буття. Тоді, у другому класі, моєму просвітленню посприяли радянські презервативи по 3 копійки. Коли проривала каналізація і текла новими асфальтовими дорогами до впадіння в ріки чорноморського басейну, ми пускали по хвилям течії кораблики і слідкували за ними. Деяким хлопчикам щастило знаходити використані презервативи. Або гандони, за тодішньою термінологією. З розповідей старших товаришів мені відкрилося їх сакральне призначення. Так я змушений був змиритися з суровою реальністю мого прибуття в цей скорботний світ. Я змирився. Нічого не зміг вдіяти.           




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше